Енеїда - Іван Петрович Котляревський

Підносимо царю Латину,

З поклоном низьким, на ралець».

[51] Цариця, цар, дочка Лавина

Зглядалися проміж себе,

Із рота покотилась слина,

До себе всякий і гребе

Які достались їм подарки,

Насилу обійшлось без сварки;

Як ось Латин сказав послам:

«Скажіте вашому Енею,

Латин із цілою сім’єю,

Крий боже, як всі раді вам.

[52] І вся моя маєтность рада,

Що бог вас навернув сюди;

Мні мила ваша вся громада,

Я не пущу вас нікуди;

Прошу Енею покланятись

І хліба-солі не цуратись,

Кусок остатній розділю.

Дочка у мене одиначка,

Хазяйка добра, пряха, швачка,

То може і в рідню вступлю».

[53] І зараз попросив до столу

Латин Енеєвих бояр,

Пили горілку до ізволу

І їли бублики, кав’яр;

Був борщ до шпундрів з буряками,

А в юшці потрух з галушками,

Потім до соку каплуни;

З отрібки баба, шарпанина,

Печена з часником свинина,

Крохналь, який їдять пани.

[54] В обід пили заморські вина,

Не можна всіх їх розказать,

Бо потече із рота слина

У декого, як описать:

Пили сикизку, деренівку

І кримську вкусную дулівку,

Що то айвовкою зовуть.

На віват – з мущирів стріляли,

Туш – грімко трубачі іграли,

А многоліт – дяки ревуть!

[55] Латин по царському звичаю

Енею дари одрядив:

Лубенського шмат короваю,

Корито опішнянських слив,

Горіхів київських смажених,

Полтавських пундиків пряжених

І гусячих п’ять кіп яєць;

Рогатого скота з Лип’янки,

Сивухи відер з п’ять Будянки,

Сто решетилівських овець.

[56] Латин старий і полигався

З Енеєм нашим молодцем,

Еней і зятем називався, —

Но діло краситься кінцем!

Еней по щастю без поміхи

Вдавався в жарти, ігри, сміхи,

А о Юноні і забув,

Його котора не любила

І скрізь за ним, де був, слідила,

Нігде од неї не ввильнув.

[57] Ірися, цьохля проклятуща,

Завзятійша од всіх брехух,

Олімпська мчалка невсипуща,

Крикливійша із щебетух,

Прийшла, Юноні розказала,

Енея як Латинь приймала,

Який між ними єсть уклад:

Еней за тестя мав Латина,

А сей Енея як за сина,

І у дочки з Енеєм лад.

[58] «Еге! – Юнона закричала. —

Поганець як же розібрав!

Я нарошно йому спускала,

А він і ноги розіклав!

Ого! провчу я висікаку

І перцю дам йому, і маку,

Потямить, якова-то я.

Проллю троянську кров, латинську,

Вмішаю Турна скурвасинську,

Я наварю їм киселя».

[59] І на! через штафет к Плутону

За підписом своїм приказ,

Щоб фурію він Тезіфону

Послав к Юноні той же час;

Щоб ні в берлині, ні в дормезі,

І ні в ридвані, ні в портшезі,

А бігла б на перекладних;

Щоб не було в путі препони,

То б заплатив на три прогони,

Щоб на Олімп вродилась вмиг.

[60] Прибігла фурія із пекла,

Яхиднійша од всіх відьом,

Зла, хитра, злобная, запекла,

Робила з себе скрізь содом.

Ввійшла к Юноні з ревом, стуком,

З великим треском, свистом, гуком,

Зробила об собі лепорт.

Якраз її взяли гайдуки

І повели в терем під руки,

Хоть так страшна була, як чорт.

[61] «Здорова, люба, мила доню, —

Юнона в радощах кричить, —

До мене швидче, Тезифоню!» —

І ціловать її біжить.

«Сідай, голубко! – як ся маєш?

Чи пса троянського ти знаєш?

Тепер к Латину завітав,

І крутить там, як в Карфагені;

Достанеться дочці і нені,

Латин щоб в дурні не попав.

[62] Ввесь знає світ, що я не злобна,

Людей губити не люблю;

Но річ така богоугодна,

Коли Енея погублю.

Зроби ти похорон з весілля,

Задай ти добре всім похмілля,

Хотьби побрали всіх чорти:

Амату, Турна і Латина,

Енея, гадового сина,

Пужни по-своєму їх ти!»

[63] «Я наймичка твоя покорна, —

Ревнула фурія, як грім, —

На всяку хіть твою неспорна,

Сама троянців всіх поїм;

Амату з Турном я з’єднаю

І сим Енея укараю,

Латину ж в тім’я дур пущу;

Побачать то боги і люде,

Що з сватання добра не буде,

Всіх, всіх в шматочки потрощу».

[64] І перекинулась клубочком,

Кіть-кіть з Олімпа, як стріла;

Як йшла черідка вечерочком,

К Аматі шусть – як там була!

Смутна Амата пір’я драла,

Слізки ронила і вздихала,

Що Турн-князьок не буде зять;

Кляла Лавинії родини,

Кляла кумів, кляла хрестини,

Та що ж? – проти ріжна не прать.

[65] Яга, під пелену підкравшись,

Гадюкой в серце поповзла,

По всіх куточках позвивавшись,

В Аматі рай собі найшла.

В стравлену її утробу

Наклала злості, мовби бобу;

Амата стала не своя;

Сердита лаяла, кричала,

Себе, Латина проклинала

І всім давала тришия.

[66] Потім і Турна навістила

Пресуча, лютая яга;

І із сього князька зробила

Енею лишнього врага.

Турн, по воєнному звичаю,

З горілкою напившись чаю,

Сказать попросту, п’яний спав;

Яга тихенько підступила

І люте снище підпустила,

Що Турн о тім не помишляв.

[67] Йому, бач, сонному верзлося,

Буцім Анхізове дитя

З Лавинією десь зійшлося

І женихалось не шутя:

Буцім з Лависей обнімався,

Буцім до пазухи добрався,

Буцім і перстень з пальця зняв;

Лавися перше мов пручалась,

А послі мов угамовалась,

І їй буцім Еней сказав:

[68] «Лависю, милеє кохання!

Ти бачиш, як тебе люблю:

Но що се наше женихання,

Коли тебе навік гублю?

Рутулець Турн тебе вже свата,

За ним, бач, тягне і Амата,

І ти в йому находиш смак.

До кого хіть ти більшу маєш,

Скажи, кого з нас вибираєш?

Нехай я згину, неборак!»

[69] «Живи, Енеєчку мій милий, —

Царівна сей дала одвіт, —

Для мене завжди Турн остилий,

Очам моїм один ти світ!

Тебе коли я не побачу,

То день той і годину трачу,

Моє ти щастя, животи;

Турн швидче нагле околіє,

Ніж, дурень, мною завладіє,

Я вся – твоя, і пан мій – ти!»

[70] Тут Турн без пам’яті схватився,

Стояв, як в землю вритий стовп;

Од злості, з хмелю ввесь трусився

І сна од яву не розчовп:

«Кого? – мене; і хто? – троянець!

Голяк, втікач, приплентач, ланець!

Звести? – Лавинію однять?

Не князь я! – гірше шмаровоза,

І дам собі урізать носа,

Коли Еней Латину зять.

[71] Лавися шмат не для харциза,

Який пройдисвіт єсть Еней;

А то – і ти, голубко сиза,