Життя Марії - Сергій Вікторович Жадан

у безодню,

годують драконів на державному кордоні.

Господь був поруч, він заходив у гості.

Коли ми трапили із ним на безлюдний острів,

він мав при собі чотири томи «Капіталу»,

я — рибні консерви і гральні кості.

Але Господь мені сказав: «Для чого консерви?

Головне, — сказав Господь, — наші внутрішні резерви».

За тиждень він був винен мені свої талони

і плюс десятину з кожної церкви.

Він казав: «Усе, що втратив, ще можливо відіграти.

Ми не можемо впливати на здобутки і втрати.

Удача — це вбивця, що ламає нам суглоби.

Плюс заряджені для нас ігрові автомати.

Спробуй заховатися від власної удачі.

Всі кола пекла однаково гарячі.

Не так важливо, хто сидить в радіорубці.

Головне — які ти сам вибираєш передачі.

Самотність — пора для несподіваних рішень.

Вернусь живим додому — питиму тиждень.

Злий і живучий битимусь в падучій,

сидітиму в темряві й лякатимусь тиші.

Забудь про обачність, забудь про обережність.

Нами так чи інакше рухає залежність.

Жодна з конфесій не позбавить депресій,

якщо ти бачив місце, де згортається безмежність.

Повернемось додому, до мирної праці.

Найгіршу судому лікують медитації.

Наше минуле — це кохання й хвороби.

Життя цінує юних і хоробрих.

Ніхто нікого не чекає і не кличе.

Наше майбутнє — безтурботне і вбивче.

Наша любов — листя звіробою.

Найбільша спокуса — залишитися собою».

2015-ий рік…

+ + +

2015-ий рік.

Світ складається з відкритих повік.

На тебе дивиться тисяча очей.

Що в тебе є з особистих речей?

Якщо цьому небу судилося згоріти,

яка різниця, в якій із печей?

2015-та зима.

Смерть ніколи не приходить сама.

За нею зазвичай приходить пам’ять —

на неї хворіють, від неї потерпають.

Ти бачиш: я вижив, у мене два серця,

зроби що-небудь із ними обома.

Все, що відомо мені:

світ розділяється на ночі й дні,

минуле складається з прози та віршів.

Мені заважає лише те, що я вижив.

Розмови з мерцями — об’єктивна даність.

Питання не в принципах, питання в ціні.

Світ зробили зі слів,

з чорних лексем і семантичних полів.

Жовті квіти, повільні комети —

ідеальне місце для того, щоб померти.

Хочеш знайти варіант порятунку —

шукай у тому місці, де він болів.

40 років зими.

Осінь протягує тебе крізь дими.

Зима добиває тебе ногами.

Добре — це коли не безнадійно погано.

Свобода, зазвичай, у тому й полягає,

аби добровільно вернутись до тюрми.

Це ще не кінець.

В повітрі б'ється тисяча сердець.

Кожне з них невиліковне і тепле,

кожне з них б’ється за тебе.

Коли говоритимеш про рівність і братерство,

спитай, що думає про все це творець.

Спитай, чому він затих.

Церква — лише певна кількість святих,

кількість відмолених і кількість вбитих.

Кому я маю дякувати за кожен свій видих?

Їх немає не те що поруч —

їх просто немає серед живих.

Зберігається все:

всі ординаторські та КПЗ,

всі трапезні, літерні й цілодобові,

всі ті, хто клявся на вуличній крові,

хто обіцяв померлим усе владнати,

хто обіцяв ще живим, що порятує й спасе.

Все лишається тут.

Теплий ґрунт, золотий мазут.

Небо над містом — темне, як опік,

знає свій вік, веде свій облік,

торкається листя, торкається квітів,

жіночих облич, дитячих застуд.

Старші питають Фому…

+ + +

Старші питають Фому:

«Скажи, Фомо, чому

ти кожного разу будуєш церкву,

а отримуєш на виході

чергову тюрму?

І сидиш в цій тюрмі,

де навіть слідчі німі,

чекаючи що зійде те, чого не сіяв

у мерзлому грунті по довгій зимі.

Скажи, Фомо, чому

ти готовий вірити будь-кому,

але не хочеш слухати власного серця,

яке переганяє цю лють німу?».

А Фома відповідає їм так:

«Вважайте, що я останній мудак,

але так, як ви несете свою віру,

хіба що вбитих виносять

під час піхотних атак.

Ви ж не думаєте взагалі,

як нам виглядати на вашому тлі,

як після вас нам лишатися жити,

тим більше — як нам лежати в землі.

Ось ви за ним ідете,

спів його тихий, а волосся густе,

але як йому вірити, коли я знаю,

що з цього каміння нічого не зросте?»

«Та ладно, — кажуть старші, — Фомо,

а для чого ми тут стоїмо?

Для чого зазираємо йому в обличчя,

з надією, ніби сліпі в трюмо?

Думаєш, нас не вбива,

скільки розпачу містять його слова,

як він одним дарує віру,

а іншим лише громадянські права?

Просто, Фомо, не бійся, не бійся.

Страх у серці — найжорстокіший вбивця.

Страх позбавляє тебе любові.

Він не боїться — і ти не бійся.

Страх не лишає тобі надії.

Він діє на того, на кого діє.

Страх — це не пам’ять про те, що минуло,

а відсутність віри в майбутні події».

«Ладно, — говорить Фома, —

віра ніколи не приходить сама,

віра — як форель, на яку полюєш,

і тримаєш потому руками обома.

Хай тепер б’є хвостом,

лускою зблискує над блок-постом.

В мене є лише те, що я тримаю в долонях.

Так само ось і з вашим Христом.

Ви самі вірите лише тоді,

коли він втішає вас у біді.

Легко вірити, коли поруч із тобою

хтось радиться з мертвими і ходить по воді».

А старші кажуть: «Фомо,

а з чого ми живемо?

З того, що небо працює, мов машина,

і в надійних руках аварійне кермо.

Ти теж можеш вірити, Фомо, вір,

оскільки жоден демон і жоден звір

не позбавить тебе твого права на віру,

доки ти маєш мову і зір.

Говори про довгі жнива,

про почуті підлоти й побачені дива,

неважливо, чи при цьому хтось тебе почує,

головне — чи знайдеш ти потрібні слова».

І старші стоять над ним,

діляться