Енеїда - Іван Петрович Котляревський
Знайшов з троянців ось кого:
[107] Педька, Терешка, Шеліфона,
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сізьона,
Пархома, Їська і Феська,
Стецька, Ониська, Опанаса,
Свирида, Лазаря, Тараса,
Були Денис, Остап, Овсій
І всі троянці, що втопились,
Як на човнах з ним волочились,
Тут був Вернигора Мусій.
[108] Жидівська школа завелася,
Великий крик всі підняли,
І реготня де не взялася,
Тут всяку всячину верзли;
Згадали чорт знає колишнє,
Балакали уже і лишнє,
І сам Еней тут розходивсь;
Щось балагурили довгенько,
Хоть ізійшлися і раненько,
Та пан Еней наш опізнивсь.
[109] Сівіллі се не показалось,
Що так пахолок застоявсь,
Що дитятко так розбрехалось,
Уже і о світі не знавсь;
На його грізно закричала,
Залаяла, запорощала,
Що аж Еней ввесь затрусивсь.
Троянці также всі здригнули
І врозтіч, хто куди, махнули,
Еней за бабою пустивсь.
[110] Ішли, і як би не збрехати,
Трохи не з пару добрих гін,
Як ось побачили і хати,
І ввесь Плутонів царський дім.
Сівілла пальцем указала
І так Енеєві сказала:
«Ось тут і пан Плутон живе
Із Прозерпіною своєю,
До їх-то на поклон з гіллею
Тепер я поведу тебе».
[111] І тілько що прийшли к воротам
І в двір пустилися чвалать,
Як баба бридка, криворота:
«Хто йде?» — їх стала окликать.
Мерзенне чудо се стояло
І било під двором в клепало,
Як в панських водиться дворах;
Обмотана вся ланцюгами,
Гадюки вилися клубками
На голові і на плечах.
[112] Вона без всякого обману
І щиро без обиняків
Робила грішним добру шану,
Ремнями драла, мов биків;
Кусала, гризла, бичовала,
Кришила, шкварила, щипала,
Топтала, дряпала, пекла,
Порола, корчила, пиляла,
Вертіла, рвала, шпиговала
І кров із тіла їх пила.
[113] Еней, бідняжка, ізлякався
І ввесь, як крейда, побілів,
І зараз у яги спитався,
Хто їй так мучити велів?
Вона йому все розказала
Так, як сама здорова знала,
Що в пеклі є суддя Еак;
Хоть він на смерть не осуждає,
Та мучити повеліває,
І як звелить — і мучать так.
[114] Ворота сами одчинились,
Не смів ніхто їх задержать,
Еней з Сівіллою пустились,
Щоб Прозерпіні честь оддать;
І піднесли їй на болячку
Ту суто золоту гіллячку,
Що сильно так вона бажа.
Но к ній Енея не пустили,
Прогнали, трохи і не били,
Бо хиріла їх госпожа.
[115] А далі вперлися в будинки
Підземного сього царя,
Ні гич, ні гариля пилинки,
Було все чисто, як зоря;
Цвяховані були там стіни
І вікна всі з морської піни;
Шумиха, оливо, свинець,
Блищали міді там і криці,
Всі убрані були світлиці;
По правді, панський був дворець.
[116] Еней з ягою розглядали
Всі дива там, які були,
Роти свої пороззявляли
І очі на лоби п’яли;
Проміж собою все зглядались —
Всьому дивились, осміхались,
Еней то цмокав, то свистав.
От тут-то душі ликовали,
Що праведно в миру живали,
Еней і сих тут навіщав.
[117] Сиділи, руки поскладавши,
Для них все празники були;
Люльки курили, полягавши,
Або горілочку пили,
Не тютюнкову і не пінну,
Но третьопробну, перегінну,
Настояную на бодян;
Під челюстями запікану,
І з ганусом, і до калгану,
В ній був і перець, і шапран.
[118] І ласощі все тілько їли,
Сластьони, коржики, стовпці,
Варенички пшеничні, білі,
Пухкі з кав’яром буханці;
Часник, рогіз, паслін, кислиці,
Козельці, терн, глід, полуниці,
Крутії яйця з сирівцем;
І дуже вкусную яєшню,
Якусь німецьку, не тутешню,
А запивали все пивцем.
[119] Велике тут було роздолля
Тому, хто праведно живе,
Так, як велике безголов’я
Тому, хто грішну жизнь веде;
Хто мав к чому яку охоту,
Тут утішався тим до поту;
Тут чистий був розгардіяш:
Лежи, спи, їж, пий, веселися,
Кричи, мовчи, співай, крутися;
Рубайсь — так і дадуть палаш.
[120] Ні чванились, ні величались,
Ніхто не знав тут мудровать,
Крий боже, щоб не догадались
Брат з брата в чім покепковать;
Ні сердилися, ні гнівились,
Ні лаялися і не бились,
А всі жили тут люб’язно;
Тут всякий гласно женихався,
Ревнивих ябед не боявся,
Було вобще все за одно.
[121] Ні холодно було, ні душно,
А саме так, як в сіряках,
І весело, і так не скучно,
На великодніх як святках;
Коли кому що захотілось,
То тут як з неба і вродилось,
От так-то добрі тут жили.
Еней, се зрівши, дивовався
І тут яги своєй спитався,
Які се праведні були?
[122] «Не думай, щоб були чиновні, —
Сівілла сей дала одвіт, —
Або що грошей скрині повні,
Або в яких товстий живіт;
Не ті се, що в цвітних жупанах,
В кармазинах або сап’янах;
Не ті ж, що з книгами в руках,
Не рицарі, не розбишаки;
Не ті се, що кричать «і паки»,
Не ті, що в золотих шапках.
[123] Се бідні нищі, навіжені,
Що дурнями зчисляли їх,
Старці, хромі, сліпорождені,
З яких був людський глум і сміх;
Се що з порожніми сумками
Жили голодні під тинами,
Собак дражнили по дворах,
Се ті, що біг дасть получали,
Се ті, яких випроводжали
В потилицю і по плечах.
[124] Се вдови бідні, безпомощні,
Яким приюту не було;
Се діви чесні, непорочні,
Яким спідниці не дуло;
Се що без родичів остались…
І сиротами називались,
А послі вбгались і в оклад;
Се що проценту не лупили,
Що людям помагать любили,
Хто чим багат, то тим і рад.
[125] Тут также старшина правдива,
Бувають всякії пани;
Но тілько трохи сього дива,
Не квапляться на се вони!
Бувають військові, значкові,
І сотники, і бунчукові,
Які правдиву жизнь вели;
Тут люде всякого завіту,
По білому єсть кілько світу,
Которі праведно жили».
[126] «Скажи ж, моя голубко сиза, —
Іще Еней яги спитав. —
Чом батька я свого Анхіза
І досі в вічі не видав?
Ні з грішними, ні у Плутона,
Хіба йому нема закона,
Куди його щоб засадить?»
«Він божої, — сказала, — крові,
І по Венериній любові,
Де схоче, буде там і жить».
[127] Базікавши, зійшли на гору,
На землю сіли оддихать,
І, попотівши саме впору,
Тут прийнялися розглядать,
Анхіза щоб
