Я його Ляля - Маїра Цибуліна

  Щойно Зоя Петрівна із медсестрою зайшли в палату, в коридорі з’явилася жінка дуже схожа на Ларису Іванівну. Напевно, це була її старша сестра, оскільки та також зайшла в палату, де лежала матір Антона. Недалеко від неї стояли жінки, схожі дуже на вчительок. Поки я стояла і до мене доносилися деякі слова із розмови незнайомок, я намагалася згадати, де я чула "ліки проти горя". Я була впевнена, що це дуже важливо. І раптом я згадала мій візит до Лариси Іванівни того дня, коли їй стало погано. Вона ж випила цілу упаковку таблеток, які повинні були зробити її щасливою. Виходить, що медсестра, котра приходила до Лариси Іванівни додому, і медсестра з лікарні - одна і та ж особа, і це вона дала отрути мамі Антона. Значить, ця медсестра і є вбивцею?! Цікаво, як їй вдалося пробратися до лікарні непоміченою? Хоча нині і ще не таке трапляється в лікувальному закладі.

Мій погляд раптово упав на чоловіка, якого я раніше не помітила, бо він підійшов пізніше, поки я перебувала в роздумах. Він стояв за поворотом, ніби ховався від когось або не хотів, щоб його помітили. Коли я придивилася уважніше, то зрозуміла, що бачу ректора академії, де я навчалася. Але що він тут робить? Ну, так! Як я могла так скоро забути? Леонід Олександрович Потапенко був тією людиною, від якого завагітніла Лариса Іванівна, тобто біологічним батьком Антона. Дивно, що він прийшов провідати жінку. Хіба вона для нього щось значила? А що якщо це він був тим коханцем, про якого згадувала Зоя Петрівна? Тоді він і є ключем до розгадки! Що це за таємниця, окутана  таємничістю?                                                        

Я вирішила підійти до Леоніда Олександровича, але він, коли побачив мене, почав рухатися в протилежну сторону від мене. Я прискорила хід, але наздогнала його тільки на вулиці. Він уже був біля воріт лікарні. Тому мені потрібно було діяти і то негайно, інакше він сів би в свою машину і зник би. А зустрітися з ним в академії дуже важко. Я-то добре знаю про це. Не раз доводилося. Для цього потрібно було спочатку записатися до нього і тільки через кілька днів уже увійти в його кабінет.

- Леонід Олександрович! - крикнула я йому навздогін. - Зачекайте, будь ласка.

Він зупинився і озирнувся. Я за три секунди була біля нього.

- Ми знайомі? - запитав він ввічливо, але якось недовірливо.

- Так. Я студентка вашої академії. Мене звуть Ляля Петренко.

- Дочка Льва Борисовича Петренка?

- Так, це мій тато.

- І що ви від мене хочете? Випросити кращу оцінку в заліковій книжці? Але не вийде, нехай навіть ваш батько був би самим президентом!

- Ні, що ви! Я б на таке ніколи не пішла. При тому я закінчила перший курс на відмінно.

- Тоді що вам від мене треба?

- Я знаю, що ви причетні якимось чином до отруєння Лариси Іванівни.

Потапенко побілів, а потім посірів, широко відкривши очі.

- Ще я знаю, що ви справжній батько Антона.

- Звідки? - запитав він.                                                     

- Ми були з Антоном близькими друзями.

- Поговорімо завтра вранці у мене в кабінеті, - запропонував несподівано ректор.

- Ви впевнені, що мене до вас пустить ваша секретарка. Вона, немов, Цербер, тільки не на прив'язі, а за столом.

- Зустрінемося о восьмій ранку. Її тоді ще не буде. Вона на завтра відпросилася до стоматолога. Так що вона не скоро буде. Не хочу, щоб нас хтось підслухав. Розумієте?                                               

Я кивнула головою на знак згоди. Він сів у машину і поїхав. Я направилася назад до лікарні. Треба було винюхати, що то за візитерка у Лариси Іванівни. Сівши на лавку я стала очікувати, коли та вийде. Я настроїлася на довге очікування, але, мені пощастило, двері палати відкрилися за хвилину і звідти вийшла та товста баба, котра заходила. А з нею також вийшла ще якась жінка. До речі дуже на неї подібна, тільки молодша на років двадцять. Напевне, її дочка.

- Дівчино, що ти тут трешся, - почула я такий неприємний, жіночий голос, від котрого хотілося втекти. – Я заходила - ти тут була, я виходжу і ти досі тут. На кого чекаєш?

- Я до Лариси Іванівни, - сказала я, оскільки мені потрібно було винюхати, хто вона така, і що вона хотіла від Дзундзи.

- Ти звідки знаєш Ларису? – втрутилася в розмову молодша копія неприємної баби.

- Я часто буваю у неї вдома, - тихо відповіла я. - Ми з Антоном друзі. Бідний хлопець! Зламав собі ногу.

- Чого його жаліти?! Не треба було лазити до дівок через вікна. Якби коник не скакав,  то би ногу не зламав!

Мені ця баба відразу не сподобалася. Страшно вульгарна, нікого крім себе не поважає і не любить, нічого крім грошей не цінує.

- Часом це не ти та діваха, до котрої карабкався мій небіж?

- Точно вона.  Я тобі кажу, мамо, що то ця лахудра окрутила нашого Антончика.

- Намагалася в загс його затягнути? - грубо і без краплі поваги запитала баба. – Розкатала губу на квартирку в центрі Києва? Так пшик у тебе вийде!  Знай, Антону ця квартира не дістанеться.

- Мамо, а може вона того? - смикнула свою матір за рукав донька.