Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

Карл XII, перебуваючи в Бендерах, теж доклав енергійних дипломатичних зусиль, аби залучити до спільних дій Туреччину й польську опозицію (у Польщі після полтавського розгрому, спираючись на царське військо, на троні знову утвердився Авґуст II Сас, а частина прибічників Лєщинського із загоном близько 3 тис. чоловік зосталася при Карлі). У підсумку наприкінці листопада 1710 р. султан оголосив війну Росії. Пробною експедицією перед виступом головного війська мав стати похід татар, козаків Орлика і згаданих поляків.

У січні 1711 р. кіннота хана разом з Кубанською Ордою рушила на Слобідську Україну, дійшовши до Харкова, проте глибокі сніги паралізували дії вершників, і в цілому похід скінчився безрезультатно. Майже одночасно з-за Дністра на Правобережну Україну виступив Орлик з польським загоном і майже 20-тисячною кіннотою ногайців Буджацької та Білгородської орд. Спершу наступ розвивався успішно, навіть втягуючи місцеве населення, так що козацькі сили збільшилися з трьох до 16 тис. Однак під час затяжної облоги Білоцерківської фортеці, яку не вдалося взяти штурмом, ногайці вийшли з-під контролю. Наближалася весняна повінь, що утруднювала б їхній поворот додому, а похід без ясиру не обіцяв жодних вигод. Резони, що хан присягнув не пустошити козацький край, для ногайських мурз, споконвіку опозиційних Бахчисараю, важили мало. Тож покинувши армію, татари розпустили дрібні загони від рр. Росі й Тетерева до Дніпра, вибрали ясир і з ним завернули додому, в Степ. Розбіглися по домівках, рятуючи свої оселі, і ті люди, що приєдналися до Орликового війська, а гетьману з малою жменькою прибічників довелося ні з чим повертатися до Бендер. Так відбувся останній з масштабних ординських набігів на Правобережжя, і власне цей спустошливий смерч (попри те, що мурзи з наказу султана були покарані, а бранців повернуто) коштував Орликові підтримки української людності, перекресливши його плани.

На початку літа Петро І розпочав контрнаступ. Його армія Петра попрямувала до кордонів Молдови, розраховуючи на підтримку тодішнього господаря Дмитра Кантеміра, який у квітні 1711 р. підписав угоду про союз з Росією. Однак не все у цих розрахунках справдилося, і в липні 1711 р. царські сили були блоковані поблизу с. Станілешти біля Ясс, на правому березі р. Прут. Взятому в кільце кількісно переважаючою армією турків, татар та їхніх союзників Петрові довелося капітулювати, підписавши так званий Прутський мир, у якому серед інших поступок він зрікався претензій до України, зобов'язуючись вийти геть із земель пов'язаних з Польщею козаків, запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму. Як бачимо, цей пункт сформульований настільки розпливчасто і безвідносно до конкретних територій, що надавався на будь-яке тлумачення (є свідчення, що Петро І добився цього шляхом підкупу великого візиря). Тож невдовзі після укладення миру почалися дипломатичні дискусії російської і турецької сторін про те, що ж слід розуміти під землями козаків. Врешті, в квітні 1712 р. була укладена, а в червні підписана строком на 25 років Адріанопольська угода, згідно з якою землями козаків визнавалася тільки Правобережна Україна, і з неї цар зобов'язався вивести свої війська, а Лівобережжя й Київ лишалися під юрисдикцією Росії.

Ще напередодні погодження, 16 березня 1712 р., султан видав привілей на ім'я Пилипа Орлика – володаря України на цьому боці Дніпра (тобто Правобережжя й Січі) на території, де гетьман Запоріжжя й України Петро Дорошенко жив зі своїм народом. Орликовій державі надавався пільговий протекторат на Кримський зразок, тобто без сплати данини султану, але з обов'язком підтримувати турецьке військо під час війни. Цей привілей, як і колись Дорошенків, лишився мертвою буквою. Коли в лютому 1713 р. козацький загін під проводом Данила Горленка рушив утверджуватися на Правобережжі, то зустрів сильний опір з боку польських влад. Понад рік пройшло в перманентних боях, аж врешті 22 квітня 1714 р. Туреччина, заклопотана набагато важливішими для неї проблемами на Балканах, фактично відпродала Орликову державу Польщі, уклавши з нею договір про уступку спірної території.

* * *

Справа була програна, і в Бендерах робити далі було нічого. Наприкінці 1714 р. Орлик і 24 особи з його оточення виїхали через Відень до Швеції (решта гетьманських сподвижників, рушила додому на Лівобережжя в надії на амністію, а Кость Гордієнко з запорожцями повернувся на Січ). З цього моменту аж до смерті життя гетьмана-емігранта підпорядковувалося єдиній меті – переконати в потребі коаліції європейських держав проти Російської імперії. Добиваючись визволення бідної отчизни нашої України від тяжкого й тиранського московського підданства (як він сам пише), невтомний емігрант вперше заявив про небезпеку, що таїлася для Європи у зміцненні потужної держави Петра І, і про те, наскільки важливою є природна роль України як бар'єру для підтримання загальноєвропейської рівноваги. Збережена донині писемна спадщина вигнанця величезна: вона охоплює приватне та офіційне листування, політичні проекти, врешті – унікальний щоденник обсягом понад 2 тис. сторінок, який Орлик вів з 1720 по 1733 рр., описуючи свої кружляння по європейських дворах, нераз серед тяжкої матеріальної скрути і ще тяжчої безнадії, коли його охоплювала, як він сам признається, крайня розпука, котра готова привести мене до смерті, бо я знищений цілком, з голови до п'ят.

Поставленої мети "Дон Кіхот вимріяного образу", як відомо, не досяг: надто міцно стояла на ногах нова Росія, створена Петром І та його наступниками. Помер 70-літній Пилип Орлик на самоті (дружину й шістьох дітей життя розкидало по всій Європі) в Яссах 4 червня (24 травня ст. ст.) 1742 р. Місце його поховання невідоме.

§ 4. Культура, освітлена загравами воєн

Народження козацько-руської вітчизни

Коли в жахливому хаосі Руїни зіткнулися розділені Дніпром береги України – московський і польсько-турецький, її вожді нарівні з народом стали жертвами власної недалекоглядності. Один за одним вони накладають життям (після Богдана Хмельницького жодного з гетьманів не обминуло мучеництво або й насильницька смерть), доводячи цим право власного розуміння блага для своєї землі. Парадоксально, але кожний з них розумів згубність розбрату. "Жалься, Боже, України, що не вкупі має сини", – віршував Іван Мазепа, а Дорошенко закликав універсалами обидва береги Дніпра з'єднатися в первісній згоді й братерській любові. До єднання кликали Михайло Ханенко, Іван Самойлович і бунтівний гетьман Суховій. Мотив осуду тих безрозсудних, що самі на себе шаблі обертають, та похвали тим, хто тяжіє до братерства й згоди, постійно присутній у листах тогочасної старшини будь-якої зі