Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко
Промовистий штрих до архітектоніки хозарського міфу додає Самійло Величко, послідовно підкреслюючи "шляхетність" козаків: у його Літописі вони завжди шляхетно уроджені, тобто рівні зі шляхтою Речі Посполитої. Шляхом простого ототожнення понять сармати і хозари він з'єднує докупи обидві ідеї – сарматську і хозарську: предки руського воїнства у нього сарматсько-козацькі або сарматсько-хозарські, а народ України – козацько-руський савроматійський.
У його складі і Граб'янка, і Орлик, і Величко розрізняють дві суспільні верстви – шляхетно уроджених козаків і сільський посполитий люд (теж – поспільство руського роду, руський люд, посполитий люд тощо). Життєвий простір цієї політичної спільноти, за визначенням Величка – це землі Київська, Галицька, Львівська, Холмська, Белзька, Подільська, Волинська, Перемишльська, Мстиславська (!), Вітебська (!) й Полоцька (!) (в іншому місці – від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська). Центральне місце належить території обабіч Дніпра, котру Величко називає
предковічною вітчизною нашою, яка сяє правдешнім і несхитним благочестям від святого і рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням.
З плином часу за гріхи роду людського, коли, як пише Граб'янка, почав брат брата вбивати і виганяти з земель, Бог покарав Русь, підкоривши її королям польським, і вона з царства перетворилася на князівство, а з князівства – на воєводство. Величко доповнює тезу про польське завоювання, перетягуючи, як і київські інтелектуали передвоєнних часів (пор. розд. IV, §4), центр сарматської легенди з Польщі на Русь:
…поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів… Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки) і заволоклися аж за Віслу… а згодом безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів… звоювали війною і привласнили через свою ненаситність… провінції козацько-руські савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська…
У схемі Величка історія українсько-польських взаємин описана так:
польські королі, як їм належало й подобало, були пани ласкаві й милостиві до своїх підданців, людей Русі та козаків… зміцнювали їхні стародавні права та вольності. Однак пани, порушуючи королівську волю, наклали на вільний сармато-козацький і весь малоросійський народ ярмо нововигаданих своїх прав та утяжень… завзялися завести у підданче собі ярмо вільний від віку православний і шляхетний козако-руський народ.
Доходячи до сакраментального пункту – обґрунтування законності status quo, здобутого козацькою шаблею, Величко резюмує: у тому, що козаки зламали присягу, винні перш за все поляки, бо це вони незалежно від королівської волі зневажили права й вольності козаків та малоросіян, зламавши таким чином і свою присягу… Отже, козаки, за логікою його доказів, лише використали право на опір, що належало їм як вірним слугам-рицарям короля (на вірності попередніх козацьких служб послідовно наголошено).
Ці міркування Величко підсилює думкою про натуральне право будь-якої живої істоти шукати всілякими способами собі свободи. Тож не гріх було зробити це й козакам, піднісши зброю на своїх озлобителів, які порушили Боже і природнє право вільного, шляхетного, савроматійського козацько-руського народу. Загадковим є майже дослівне співпадіння цього місця Величкового Літопису з одним із пунктів написаного Пилипом Орликом у 1712 р. "Виводі прав України", що разом з так званим "Маніфестом до європейських держав" мав на меті довести законність дій Івана Мазепи та Орликових змагань за владу в Україні. Описавши порушення царем суверенітету козацької держави – незалежного князівства, створеного Богданом Хмельницьким, Орлик підкреслює:
…козаки мають за собою право людське й природне, одним з головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час.
* * *
Таким чином, козацька концепція української історії спиралася на три головні тези: 1) що законність прадавнього козацького володіння над частиною земель княжої Русі випливала з рицарської служби шляхетних козаків різним династіям, яка тривала доти, доки володарі шанували їхні права, тобто станову і територіальну автономію; 2) що козаки представляли інтереси всього народу, оскільки боронили благочестиву віру, 3) що козацький народ мав натуральне і Боже право на свої вольності. Згадані тези жили не як кабінетні схеми, а як живі переконання доти, доки фізично існувала козаччина. Старшині XVIII ст. вони служили теоретичною основою для обстоювання автономії Гетьманщини, а останньому речнику козаччини – авторові "Історії Русів" – для обґрунтування неперервності політичної історії на території України за відсутності власної пануючої династії, і такою ж мірою – для підкреслення передромантичної ідеї про натуральне право кожного народу здобувати свободу. З кінцем козацької доби ідеологемам "літератури канцеляристів" судилося переміститися в кабінети істориків. Натомість інше майбутнє чекало ще одну ідею, теж уперше сформульовану козацькими публіцистами початку XVIII ст. – про месіанську роль в житті українського народу Запорозької Січі як квінтесенції народовладдя.
Перша спроба її теоретичного обґрунтування належить, схоже, Пилипу Орлику, котрий, як засвідчує у вже згаданій записці його син Григір, дотримувався думки, що козацький народ завжди висловлювався проти автократії. Проте справжнім творцем січової легенди став Самійло Величко. Літературний прийом, з допомогою якого він конструює свій образ Січі – це вставки до авторського тексту так званих листів, котрими нібито обмінювалися гетьмани з кошовим товариством. В Літописі наводяться тексти 15 листів з Січі і 7 – на Січ [36] (від Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка і Самойловича). Модель ідеальних стосунків між "володарем" (гетьманом) і "політичним народом" (Військом Запорозьким, уособленням якого виступає Січ) сформульована вже в першому комплекті листування – між Богданом Хмельницьким і кошовим товариством. Гетьман доповідає про свої дії, просить зізволення й поради Січі на такий крутий поворот зовнішньої політики, як Переяславська угода, надсилає до відома й на пораду копії царських грамот, нібито обговорюючи перспективи з'єднання з Росією тощо. Військо (Січ), своєю чергою, радить йому те чи інше і застерігає пильно додивлятися, щоб у проектованій (!) угоді не було чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та вольностям. Абстрактно-ідеалізований характер цієї моделі стане цілком очевидним, коли пригадати, що Січ як політична одиниця для Хмельницького просто не існувала: після свого виходу з Запоріжжя "на волость" у початках повстання, віддавши данину козацькій традиції, гетьман якщо й провадив зносини з кошовим товариством, то хіба репресивні,
