Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

Згадані два моменти (почуття персональної комфортності, яке вигідно відрізняло становище церковних ієрархів від непевного життя вищої козацької старшини, а також загальноприйнятий у колах церковних інтелектуалів погляд на царя як верховного миротворця) послужили основним тлом для оформлення церковного погляду на минуле й сучасне милої отчизни нашої України. Найбільш послідовно церковна концепція виражена у двох творах, що датуються 70-ми роками XVII ст.: анонімному "Синопсисі", виданому вперше друкарнею Києво-Печерського монастиря 1674 р. (про популярність книги свідчить те, що друге й третє видання побачили світ уже в 1678 та 1680 рр., а до кінця XVIII ст. праця перевидавалася близько тридцяти разів), та "Кройніці з літописців стародавніх" архімандрита Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Софоновича, написаній у 70-х роках (автор помер 1677 р.).[35]

У передмові до "Кройніки" Софонович підкреслює, що його мета – простежити від витоків і донині історію Панства Руського. Правду сказати, цю звучну декларацію автор навряд чи виконав. Основна частина його твору, яка займає понад 60 % всього тексту, переказує традиційну (за Стрийковським) інтерпретацію давньоруської історії, вносячи небагато нового до моделі минулого, запропонованої в 20-30-х роках XVII ст. інтелектуалами києво-могилянського кола. Історію Русі XIV–XVI ст. Софонович взагалі не вичленовує в окремий сюжет, практично ототожнюючи її з історією Литви та Польщі, а події Хмельниччини й Руїни викладає як перебіг боїв на території України. Козацькі змагання трактуються при цьому доволі відсторонено, навіть без звичного для давніх літописів слівця наші, яким автори означували власну приналежність до тієї чи іншої сторони. Як і більшість людей церковного кола, Софонович симпатизує сильній монархічній владі, а в подіях Руїни виразно схвалює тих представників старшини, які держалися царя православного, оборонця України, і засуджує їхніх опонентів, що не пам'ятали на великії царськії добродійства.

Таким чином, власне континуїтету Панства Руського від давньої Русі до сего часу читач у творі не побачить. Однак сам намір, задекларований у передмові, промовистий: автор вважав сучасну йому Україну спадкоємицею Панства Руського, і вже інша річ, що йому не вистачило хисту вдягнути свою думку у переконливе вбрання.

На відміну від розпливчатих і в основному традиційних положень "Кройніки" Софоновича, цілком новий погляд на історію України був сформульований у "Синопсисі" (серед потенційних авторів цієї анонімної праці дослідники називають уже згаданих Іннокентія Гізеля та Івана Армашенка, а також економа Києво-Печерського монастиря, укладача двох компілятивних праць з історії Русі Петра Кохановського). Після викладу історії Києва аж до зруйнування Батиєм автор, ігноруючи традиційну для українського історієписання XVII ст. тезу "Галич – другий Київ" і лише побіжно згадавши про події у Галицько-Волинському князівстві, переходить до боротьби Москви XIV ст. з татарами, детально оповідає про Куликовську битву і змальовує виїзд з Києва митрополита з наступним утворенням Московської патріархії, котрій належить перебувати в Москві аки в Третем Риме в место папы Ветхого Рима. Війни середини – другої половини XVII ст. тлумачаться як повернення Києва, загарбаного чужинцями, під законну владу московського царя, спадкоємця династії давніх київських князів: по многих переменах своих… аки на первое бытие возвращаяйся. Особливо ж прикметно, що в подіях "повернення отчини" про роль Богдана Хмельницького і козацької старшини взагалі не згадується.

Концепція "Синопсису" через школу була розтиражована дуже швидко, а славетний київський гравер Іван Щирський, вихованець Києво-Могилянської академії, проілюстрував її ще й графічно, запровадивши у 1708 р. популярну донедавна алегорію трьох дів як символу України, Білорусі і Росії. Діви були зображені на тезі з нагоди обрання Йоасафа Кроковського Київським митрополитом. Сама теза не збереглася, але є її опис, складений у першій половині XIX ст. істориком Києво-Могилянської академії Аскоченським:

На першому плані ліворуч зображені три діви в коронах із містечок і веж, які представляють Велику, Малу і Білу Росії. Мала Росія, одягнена в порфиру, стоїть на колінах і з радісним виглядом підносить руки до Йоасафа; на обличчі діви, яка представляє Білу Росію, видно скорботне моління; Велика ж Росія наче доручає одноплемінниць своїх під опіку ієрарха, виражаючи рухом своїм, що вона все зробила і надалі готова робити для забезпечення їм тиші і щастя.

Отже, як бачимо, концепція минулого, викладена в "Синопсисі", представляла Україну в образі пасивної жертви "злих ляхів", звільненої і ощасливленої завдяки "совокупленню" з царем-одновірцем. Правам, здобутим козацькою шаблею у вогні Хмельниччини та Руїни, за цією смиренною схемою місця не залишалося, і тоді за перо вперше взялися козацькі публіцисти.

Шедеври “літератури канцеляристів”: Григорій Граб’янка, Пилип Орлик, Самійло Величко

До козацьких творів кінця XVII–XVIII ст., присвячених давньому й недавньому минулому України, традиційно прикладають напрочуд невдалу назву "козацько-старшинські літописи", хоча з літописами в звичному значенні слова (тобто, порічними хроніками) вони практично вже не мають нічого спільного, і ще Михайло Грушевський запропонував для них більш влучну назву – "література канцеляристів". Козацька публіцистика, вбрана в шати історієписання (бо мусила на драматично-монументальних прикладах показати діяння козацької доби), мала за генеральну мету обґрунтувати правомірність погляду старшини на Україну як законну отчину козаків.

Запропонована козацькими інтелектуалами модель фіксується уперше одночасно в трьох пам'ятках: преамбулі до Конституції Пилипа Орлика (1710), творі Григорія Граб'янки "Дійствія презільної брані" (1710) та двох книгах Самійла Величка, об'єднаних під умовною назвою Літопис (написані між 1715 і початком 1720-х рр.). Політичним ядром української спільноти (Малоросійської отчизни нашої) виступає козацький народ. Його історична біографія конструюється як двійник, а разом з тим антитеза сарматському міфові. Як уже оповідалося, сарматська легенда приписувала шляхті чужоземне походження – від войовничих "сарматів" чи "савроматів", тобто кочових іраномовних племен, які з II ст. до н.е. по IV ст. н.е. контролювали степи Північного Причорномор'я. Козацький варіант сарматської легенди (згодом його назвуть хозарським, інакше козарським, міфом) знайшов аналогічних предків для козаків у скіфському роді хозар, які свого часу буцімто вийшли з Передньої Азії і, перейшовши Дон та підкоривши місцеві племена аж до р. Ельби, влилися в праукраїнський (слов'янський) етнос як стан воїнів, змінивши назву хозари на козаки (буйні історико-географічні фантазії на тему войовничості алано-хозарів, що були постраховиськом для навколишніх народів, містить, зокрема, Літопис Граб'янки). Підкреслюючи вагу хозарсько-козацького народу в подіях стародавнього минулого, Преамбула до Конституції використовує один з епізодів боротьби Візантії з Хозарським каганатом VIII ст.: згаданий народ своїми завзятими походами морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію потрясав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився тривким подружнім зв'язком із його зверхником – нарік своєму синові дочку кагана, тобто князя козаків (йшлося про одруження