Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Духовна метаморфоза Дідро у Ризі стала початком безперервних російських мріянь, які знайшли своє літературне відбиття у «Мріяннях, звернених до себе». Ця бесіда завершувалася бурхливою міжнародною фантазією:
І тоді, справді, я з радістю перенісся б (transporté) подивитися на мій народ, об’єднаний з Росією, безліч росіян у Парижі і безліч французів у Петербурзі. Жодна нація в Європі не офранцужується (se francise) швидше за Росію, як у мові, так і у звичаях 90.
Подвійне значення слова «transporte» («перенестися») свідчить про те, що для Дідро подорож до Росії означала духовне перенесення, котре відбулося всередині нього, подібне до того відчуття, яке дозволяло Вольтерові подорожувати по Східній Європі, навіть не залишаючи Ферней. Радісна фантазія Дідро про культурні обміни нагадувала водевільний рефрен «Гайда до Росії»: хоча подорожі здійснювались у двох напрямках — із заходу на схід і зі (324) сходу на захід, напрямок культурного впливу не змінювався. У Санкт-Петербурзі Дідро оспівує офранцужену Росію, і якщо він і уявляв єдину Європу, вона мусила бути французькою Європою. З іншого боку, наглядаючи за російськими студентами у Парижі на прохання Катерини, він переконався у тому, що росіяни могли також переймати і французькі пороки, якщо «не підпорядковувати їх суворій дисципліні» 91. Отож перетворення на французів, на цивілізовану людину здійснювалося завдяки дисципліні, а набуття російської ідентичності для Дідро і Вольтера було справою фантазії та мріяння.
«ВИКОНАТИ ПЛАН ЦИВІЛІЗУВАННЯ»Дідро міг спілкуватися з Катериною, хапати і тримати її за руку, але коли доходило до розмов про Росію, він починав говорити сам із собою. Його пасивна присутність була потрібна для «зустрічі філософа з імператрицею», але відвести філософії активнішу роль він так і не зважився. В одній із бесід Дідро насмілився дати конкретну пораду, але при цьому розсипався у численних вибаченнях за свою самовпевненість, і саме ця конкретність підкреслювала неможливість масштабнішого філософування. Казанова порадив Катерині поміняти календарі, а Дідро порадив їй поміняти столицю. Нарис називався «Про столицю і про справжній центр імперії. Міркування сліпця, який судить про кольори». Епістемологічна позиція сліпця, котра завжди цікавила Дідро і Просвітництво загалом, тут знову позначала бар’єри між філософією і владою, а також між Західною Європою та Європою Східною. Дідро розпочав з висміювання Мерсьє і з упослідження себе:
Я не писав з Риги до Петербурґа, як це робив француз — із Берліна до Москви, людина гідна і чесна, але до смішного самовпевнена, вважаючи, ніби її обдарування й колишні посади роблять її великою. «Мадам, зачекайте: не можна зробити нічого доброго, не послухавши спершу мене; якщо хтось знає, як керувати імперією, то це я (c’est moi)!» Навіть якщо він і мав рацію, сам цей тон уже викликав сміх 92. (325)
За 15 років до прем’єри «Реґіманії» в Ермітажі Дідро, щоб розважити Катерину, представив у своїх листах Мерсьє як бурлескного персонажа. Одначе саме Дідро рекомендував Мерсьє Катерині у 1767 році, і згадки про це можна знайти у бесідах: зрештою, це була «людина гідна і чесна». Дідро підозрював, що також міг видатися «мислителем, який вбив у свою нерозумну голову, що може керувати великою імперією», тому намагався згладити це враження глибокою рефлексією та постійними обмовками. Вибачаючись за себе, він визнавав, що Катерина потурала йому так само, «як вона дозволила б комусь зі своїх дітей казати всі ті невинні дурниці, які спадають їм на думку» 93. Потім він запропонував, щоб цариця перенесла столицю з Петербурґа до Москви.
Усе це були спекулятивні маніпуляції, які Західна Європа здійснювала на мапі Східної Європи протягом XVIII століття, адже фактично вже кілька років Вольтеровим улюбленим заняттям були міркування про переміщення Катерининої столиці до Києва, до Азова, а то й до Константинополя. XX сторіччя показало, що Дідро був ближчим до мети, але у XVIII столітті обидва філософи доходили до зухвальства, якому Катерина потурала, бо їхні настанови виглядали нешкідливими фантазіями. Дідро турбували манери (moeurs) Петербурґа — «мішанина всіх націй світу», тому місто набуло «манер Арлекіна». Напевно, він мав на увазі різнолику юрбу митців, акторок і перукарів, які пливли на одному кораблі разом із Бернарденом де Сен-П’єром. Серед них могли бути навіть виконавці італійської комедії дель арте, вкупі з самим Арлекіном. Звичайно, тут часом траплялися французькі філософи, на кшталт Дідро. Всіх цих чужоземців можна було розглядати як супутників цивілізації, але зневажливе ставлення до них Дідро, ймовірно, свідчило про зародження недовіри до просвітницької цивілізаційної програми для Східної Європи. Можливо, він сам був лише Арлекіном при дворі Катерини? Притлумивши свої сумніви, він гадав, що у Москві все буде інакше: «Чи Ваша Величність збирається освітлювати (éclairer) величезне приміщення лише одним світильником? Де вона має поставити світильник, аби весь навколишній простір був освітленим якнайкраще?» 94. Звичайно, у центрі, тобто у Москві, але він не уточнював, чия ж (326) рука повинна тримати світильник просвіти — його чи цариці. Так само він не подумав, що танцівники та перукарі, яких світильник притягуватиме, наче вогонь метеликів, також неминуче посунуть слідом за двором до Москви.
Віра Дідро у Москву також була ще одним мріянням, бо він ніколи її не бачив. «Я втратив нагоду побувати у Москві і трохи шкодую про це», — писав він. «Петербурґ — це лише імператорський двір, мішанина палаців і хат». У типовий для XVIII сторіччя спосіб його власне спантеличення було перенесене на ціле місто. Він зізнавався, що «ледве бачив щось інше, крім самої імператриці» 95. А якщо він бачив лише імператрицю, то як він міг розмовляти з нею про Росію, бо що він міг знати про неї? Завершуючи свої бесіди, Дідро благав її вибачити йому «мріяння» та вітав її зі «звільненням» від дитячого «заїкання» того, «хто
