Науково-практичний коментар Земельного кодексу України - О. М. Мірошниченко

Цікаво, що законодавство Російської Федерації (п. 2 ст. 6 Земельного кодексу РФ) прямо вказує, що поверхневий (ґрунтовий) шар входить до поняття "земельна ділянка" ("земельна ділянка - частина поверхні землі (у тому числі ґрунтовий шар) ...").

Будівлі і споруди. Важливим, хоча і не вирішеним у коментованій частині, є питання співвідношення прав на землю із правом на розташовані на ній будівлі та споруди. З цього приводу слід зазначити наступне.

Межові споруди законодавство фактично відносить до приналежностей земельної ділянки (ст. 108 ЗКУ). Питання ж про співвідношення земельної ділянки та інших капітальних будівель та споруд, що на ній розташовані, є цікавим та неоднозначним.

У римському цивільному праві будівлі та споруди вважалися невід'ємною частиною земельної ділянки, діяв принцип "superficies solo cedit" (наземне майно приростає до земельної ділянки)[220]. Проте в подальшому, з ускладненням обороту, суспільних відносин, у правових системах багатьох європейських країн існування будівель на чужій землі стало реальністю[221]. У більшості сучасних країн будівлі та споруди визнаються приналежностями земельної ділянки, в Україні ж тривалий час було навпаки: ЗКУ 1990 р. передбачав, що земельна ділянка "автоматично" слідувала юридичній долі будівель і споруд, розташованих на ній (ст. 30). Судова практика розуміла це таким чином, що перехід права відбувався навіть незалежно від посвідчення державним актом права наступника[222].

Згодом певний час за земельним законодавством України земельна ділянка та капітальні будівлі і споруди мали незалежний правовий режим (див. первісну редакцію ст. 120 ЗКУ). На наш погляд, незалежний режим земельних ділянок та нерухомого майна зберігався навіть після набрання чинності ЦК України, де у ст. 377 було передбачено "автоматичний" перехід права на земельну ділянку вслід за нерухомим майном (хоча судова практика здебільшого йшла іншим шляхом).

Законом від 27.04.2007 до ст. 120 ЗКУ були внесені зміни, і у новій редакції стаття відповідає загальному підходу ЦК України (ст.ст. 377, 796, 1225 ЦК України), за яким земельна ділянка поділяє юридичну долю розташованого на ній нерухомого майна. Разом із тим, дане правило є непростим та проблемним у реалізації (див. коментар до ст. 120 ЗКУ).

Багаторічні насадження. Відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗКУ (див. також ч. 3 ст. 373 ЦК України), "право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на ... багаторічні насадження, які на ній знаходяться". Вважаємо, що це дозволяє вважати багаторічні насадження приналежністю земельної ділянки, яка зазвичай слідує її юридичній долі. Проте є і винятки, прямо передбачені законодавством: так, при паюванні земель та майна колективних сільськогосподарських підприємств законодавство відносить багаторічні насадження до майна, яке не підлягає паюванню (п. 21 Методики уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, затвердженої ПКМ від 28.02.2001 №177), земельні ж ділянки під насадженнями паюються між суб'єктами права на земельну частку (пай).

Суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

До пункту "а". Питання щодо суб'єктів права приватної власності вирішується у ст.ст. 81, 82 ЗКУ (див. коментар). З урахуванням змісту ст. 81 та ін. норм ЗКУ, положення коментованої частини слід розуміти розширено, оскільки суб'єктами права приватної власності на землю визнаються, крім юридичних осіб та громадян України, також іноземні громадяни та особи без громадянства.

До пункту "б". Ст. 142 Конституції України, а на її підставі і коментована норма (а також ч. 2 ст. 327 ЦК України) визначають суб'єктом права комунальної власності відповідні територіальні громади, що здійснюють право власності або безпосередньо (за допомогою місцевого референдуму, загальних зборів громадян - ст.ст. 7, 8 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні"), або через органи місцевого самоврядування. Цими органами, відповідно ст.ст. 8-12, 80 та ін. ЗКУ, є відповідні місцеві ради: сільські, селищні, міські ~ щодо земель територіальних громад, районні, обласні та Верховна Рада АР Крим - щодо земель спільної власності територіальних громад. Питання регулювання земельних відносин вирішується радами виключно на пленарних засіданнях (п. 34 ст. 26, п. 21 ст. 43 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні").

Відповідно до ч. 2 ст. 7 ЗУ "Про місцеве самоврядування", " предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене ... законами до відання місцевого самоврядування". Порядок призначення та проведення місцевого референдуму визначається ЗУ "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 03.07.1991.

Що ж стосується загальних зборів громадян, вони лише "враховуються" органами місцевого самоврядування при прийнятті відповідних рішень (ч. 2 ст. 8 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні").