ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
Контрастом до діяльності NASA, яке мотивувалося політичним слоганом «швидше, краще, дешевше», був страхітливий успіх фашистів у справах масового винищення. Вони створили добре інтегровану низхідну Систему від кабінету міністрів Гітлера, політиків націонал-соціалістичної партії, банкірів, офіцерів гестапо, військ СС до інженерів, лікарів, архітекторів, хіміків, педагогів, провідників поїздів і всіх інших, причетних до спроби геноциду всіх європейських євреїв та інших ворогів Держави.
Потрібно було побудувати концентраційні табори і табори смерті зі спеціально розробленими крематоріями, вдосконалити максимально ефективні засоби нищення. Фахівці з пропаганди повинні були розробити кампанію, втілену в фільмах, газетах, журналах і постерах, яка б нівелювала людську гідність євреїв і позиціонувала їх як загрозу. Вчителі та проповідники повинні були зробити з молоді сліпо переконаних нацистів, які змогли б виправдати свою участь в «остаточному вирішенні єврейського питання»[197].
Необхідно було створити нову мову, де вислови, що окреслювали справжню жорстокість, замінювалися безневинними словами, наприклад: Sonderbehandlung (особливий режим); Sonderaktion (особливі дії); Umsiedlung (переселення); Evakuierrung (евакуація). «Особливий режим» насправді означав фізичне винищення людей, і іноді його скорочували до SB для зручності. Голова військ СС, Райнгард Гайдріх, окреслив чільні принципи безпеки під час війни 1939 року в положенні: «Потрібно розділяти тих, із ким можна поводитися звичним способом, і тих, кому потрібен особливий режим [Sonderbehandlung]». До цих других належали ті, хто через свою недосконалу небажану природу, небезпечність і здатність бути інструментами ворожої пропаганди є приреченими на нещадне винищення без будь-якої поваги до людської гідності[198].
У нацистських лікарів, які повинні були визначати, хто приречений на винищення, а на кому можна проводити експерименти, вочевидь відбувався певний розкол особистості — «протиріччя між убивчою жорстокістю і хвилинами доброти, яке вони переживали весь час упродовж перебування в концтаборі Аушвіц. І цей розкол не наближався до розв’язання. Він був невилучною частиною психологічної рівноваги, яка давала лікарям СС змогу виконувати їхню роботу. Лікарі ставали частиною величезної жорстокої багатофункціональної Системи... Аушвіц діяв завдяки спільним зусиллям»[199].
РОЗДІЛ 11
Стенфордський в'язничний експеримент: етика і подальші міркування
Ми дісталися задалеко, керовані лише інерцією; ми ліниво рухаємося в бік вічності, без можливості відстрочення чи надії на пояснення.
Том Стоппард, «Розенкранц та Гільденстерн мертві» (1967), дія 3
Ми бачили спосіб, у який інерція дослідницької моделі Стенфордської в’язниці змінила життя тих, хто перебував у її стінах, переважно на гірше. У минулому розділі я накинув чернетку відповідей на питання, як люди можуть так легко, але радикально змінюватися. Зокрема я відзначив шляхи, якими ситуативні й системні сили, коли діють в унісон, можуть зіпсувати плоди людської природи.
Наші молоді учасники дослідження не були «ложками дьогтю в діжці меду», як у приказці. Натомість задум нашого експерименту передбачав, що вони будуть спочатку саме «ложками меду», які зіпсує підступна сила поганої «діжки», тобто цієї в’язниці. Звичайно, порівняно з токсичною, смертоносною природою реальних цивільних і військових в’язниць, клімат нашої Стенфордської в’язниці був доволі м’яким. Зміни, які відбулись у думках, почуттях і поведінці в’язнів у цьому середовищі, були наслідками відомих психологічних процесів, які властиві всім нам, проявляючись по-різному в різних ситуаціях, хоча й не так сильно, повсюдно і невпинно. Вони були вплетені у «всеохопну ситуацію», вплив якої був потужнішим, ніж більшості ситуацій, у які ми часто потрапляємо чи з яких виходимо по своїй волі[200].
Задумайтесь над тим, що кожен із нас має можливість або шаблон у свідомості — бути святим чи грішником, альтруїстом чи егоїстом, ніжним чи жорстоким, покірним чи владним, розсудливим чи божевільним, добрим чи злим. Імовірно, ми всі народжуємося з повним спектром можливостей, кожна з яких активується і розвивається залежно від соціальних і культурних обставин, які керують нашим життям. Я наполягатиму, що потенційна здатність збочити нероздільно поєднана з процесами, які спонукають людство робити і прекрасні речі. Кожен з нас — кінцевий продукт складного розвитку і спеціалізації, які розвинулися за мільйони років еволюції, росту, адаптації та боротьби. Наш вид досяг особливого становища на Землі завдяки визначній здатності до навчання, мов, раціонального мислення, винахідливості і візії нового і кращого майбутнього. Кожна людина має потенціал удосконалити свої вміння й таланти, які потрібні для шляху, довшого, ніж просто виживання, — для шляху процвітання і вдосконалення людського становища.
СХИБЛЕНИЙ ПРОЦЕС ЛЮДСЬКОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ
Чи може якась частка світового зла походити від звичайних людей, яким доводиться діяти в обставинах, що спонукають їхню натуру виключно до лихих вчинків? Давайте відповімо на це питання декількома загальними прикладами, а тоді зосередимося на тому, як нормальні людські процеси збочили під час Стенфордського в’язничного експерименту. Пам’ять дає нам змогу вчитися на помилках і будувати кращі версії майбутнього, використовуючи відоме. Разом з тим пам’ять є джерелом образ, помсти, набутої безпорадності і копирсання у старих травмах, яке живить депресію. Подібним чином наша надзвичайна здатність до використання мов і символів дає змогу комунікувати з іншими особисто, абстрактно, крізь час і простір. Завдяки мові постали історії, планування і соціальний контроль. Утім мова уможливлює чутки, брехню, пропаганду, стереотипи і свавільні правила. Наш визначний творчий геній створив літературу, драму, музику, науку і винаходи, як наприклад, комп’ютер та інтернет. Проте ту саму винахідливість було використано і для винайдення катівень і різних способів тортур, для параноїдальних ідеологій та ефективних нацистських систем масового знищення. Кожна з наших особливих властивостей приховує можливість бути використаною для протилежної мети, як-от у дихотоміях любов — ненависть, гордість — зарозумілість, самоповага — самоненависть[201].
Базова людська потреба приналежності до чогось походить від бажання об’єднуватися з іншими, співпрацювати і приймати стандарти групи. Однак Стенфордський в’язничний експеримент демонструє, що ця потреба може перерости й у надмірний конформізм, поступливість і ворожість до «чужих», на відміну від «своїх». Потреба бути незалежним і контролювати ситуацію, цей головний рушій самостійності та планування, може перетворитися на надмірне застосування сили або на синдром набутої безпорадності.
Розгляньмо ще три потреби людини, які можуть розвиватися в обидвох напрямах. По-перше, потреба в послідовності й раціональності змістовно і мудро скеровує наше життя. Проте
