ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
Підйом молодіжної культури з його драматичним повстанням проти несправедливості та утисків був зосереджений на аморальності В’єтнамської війни, принизливих щоденних підрахунках убитих і небажанні влади країни визнати свою провину і припинити насильство після семи кривавих років. Ці цінності поширювалися в європейському й азійському молодіжних рухах. Європейці виявилися навіть войовничішими за американців, сміливо кинувши виклик істеблішменту. Вони відкрито виступали проти політичної та академічної ортодоксальності. Студенти в Парижі, Берліні й Мілані «вийшли на барикади» проти репресивного, на їхній погляд, режиму. Багато з них стояли на позиції соціалізму, засуджуючи фашистський і комуністичний тоталітаризм і засуджуючи фінансову політику, яка обмежувала доступ до вищої освіти.
Власне студенти-волонтери нашого дослідження були продуктом цієї культури повстань, експериментів із собою та зневажання авторитетів і конформізму. Ми очікували, що учасники експерименту будуть протистояти тим інституційним силам, в яких перебували, зневажати владу «Системи», в яку я їх помістив. Так само ми аж ніяк не очікували, що наглядачі стануть поводитись як «беззаперечні авторитети», тому що ніхто з волонтерів не хотів стати наглядачем, коли вони мали можливість обирати. Навіть наглядач Гельманн говорив, що скоріше став би в’язнем, аніж наглядачем, тому що, за його словами, «люди недолюблюють охорону».
Фактично всім нашим студентам-волонтерам було легше приміряти на себе роль в’язня, ніж наглядача. Вони не збиралися в майбутньому влаштовуватися наглядачами у в’язниці, тоді як могли припустити, що будуть арештовані за якийсь незначний проступок одного дня. Я веду до того, що серед молодих людей, яким випала роль наглядача, не було схильних до насильства чи домінування, хоча саме так вони і почали згодом поводитися. Вони не принесли в Стенфордський в’язничний експеримент жодних схильностей шкодити, чинити насильство чи домінувати над іншими. Єдине, до чого, як ми гадали, вони могли би мати схильність, — це турбота про інших, відповідно до того, які соціальні віяння переважали на той час у суспільстві. Точно так само не було причин очікувати, що ті, кому випала роль в’язнів, зламаються так швидко, з огляду на рівень їхнього ментального та психічного здоров’я. Важливо пам’ятати про цей тимчасовий культурний контекст, коли ми пізніше розглядатимемо спроби повторити наш експеримент в абсолютно інших суспільних тенденціях.
ЧОМУ СИСТЕМА МАЄ НАЙБІЛЬШ ЗНАЧУЩИЙ ВПЛИВ
Найголовніший висновок, який потрібно винести зі Стенфордського в’язничного експерименту, — це те, що Система творить Ситуацію. Система є джерелом інституційної підтримки, джерелом авторитетів та інших ресурсів, які роблять Ситуацію саме такою, а не інакшою. Після того, як ми окреслили основні особливості Стенфордського в’язничного експерименту, ми повинні поставити запитання, про які досить часто забувають: «Хто або що є причиною такого стану справ? Хто створив саме такий поведінковий контекст і підтримував його тими чи тими способами? Відповідно, хто повинен брати на себе відповідальність за його наслідки? Хто забезпечив успіх, а кого потрібно звинувачувати у невдачах?». У випадку Стенфордського в’язничного експерименту відповідь проста: я. Однак коли ми маємо справу зі складними організаціями та комплексами, як-от неефективна система освіти чи система виправних закладів, корумпованими мегакорпораціями або системою — розробником в’язниці Абу-Ґрейб, відповідь знайти не так легко.
Влада Системи полягає в тому, що вона надає авторизований та інституціалізований дозвіл поводитися у передбачений спосіб і, навпаки, забороняти і карати дії, які не відповідають встановленим правилам. Вона володіє «найвищим авторитетом», який дає змогу вживатися в нові ролі, виконувати нові правила і робити речі, які раніше людина не мала змоги робити через попередньо встановлені закони, норми, мораль та етику. Такий вплив, як правило, захований під маскою ідеології. Ідеологія — це гасло або теорія, які дають змогу легітимізувати будь-які способи досягнення кінцевої мети. Ідеологія — це як «Великий Кахуна»[194]: ні в кого не виникає жодних запитань, бо ж більшість вважає його дії абсолютно «правильними» у конкретний час у конкретному місці. Ті, кого вповноважено авторитетом, завжди вміють подати свою програму як дуже цінну та доброчесну.
Програми, політики і стандартні операційні процедури, розроблені для того, щоби підтримувати ідеологію, стають істотним складником Системи. Дії Системи вважають розумними та відповідними цій ідеології, що вона починає сприйматись як священна.
Із 1960-х по 1970-і роки, коли фашистські військові хунти правили світом від Середземномор’я аж до Латинської Америки, диктатори видавали свій заклик до зброї за необхідний засіб боротьби із «загрозою національної безпеки», спричиненої соціалістами чи комуністами. Необхідність «усунення цієї загрози» призвела до того, що військовою та цивільною поліцією на державному рівні було санкціоновано тортури, а також убивства ескадронами смерті всіх підозрюваних «ворогів держави».
Навіть зараз у Сполучених Штатах імовірні загрози національної безпеки настільки налякали громадян, що вони готові були пожертвувати своїми базовими громадянськими правами заради ілюзії безпеки. Ця ідеологія, своєю чергою, була головним виправданням ведення превентивної війни в Іраку. Завдяки своїй владі Система витворила цю ідеологію, якій, як наслідок, було підпорядковано інші підсистеми управління війною, управління внутрішньою безпекою та управління військовими в’язницями — або відсутність таких в’язниць через брак чіткого планування подій після закінчення війни.
Моє наукове захоплення стратегіями й тактиками контролю свідомості, описаними в класичному романі Джорджа Орвелла «1984»[195], повинно було допомогти мені усвідомити могутність Системи набагато раніше у моєму професійному житті. «Великий Брат» — це Система, яка зрештою руйнує ініціативу і волю людини, спрямована на те, щоб боротися зі сліпим підкоренням інструкціям. Упродовж багатьох років у обговореннях Стенфордського в’язничного експерименту навіть не йшлося про Систему, адже діалог було обмежено вибором між двома основними підходами до розуміння людської поведінки: диспозиційним або ситуаційним. Я ігнорував важливіше питання створених Системою умов. І лише згодом, коли я аналізував динаміку насильства, поширеного в багатьох військових в’язницях Іраку, Афганістану та Куби, аналіз Системи став для мене беззаперечно необхідним.
Нобелівський лауреат, фізик Річард Фейнман показав, що трагічна катастрофа на космічному кораблі Challenger була спричинена не помилками окремих людей, а неправильним системним підходом офіційного керівництва. Керівники NASA наполягали на запуску, незважаючи ані на сумніви інженерів, ані
