Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Цього разу Нік гуляв перед вітринами «Аерофлоту», поки там не виникла своєрідна година пік – всі співробітники виявилися зайняті клієнтами. І тоді він зайшов, прогулявся по залі. Постояв нібито в черзі спочатку до однієї дівчини в уніформі, потім до другої, до третьої. Зупинив свій вибір на невисокій шатенці з ім’ям Tatjana. Вивчив її обличчя, міміку, усмішку. Посидів у кріслі перед журнальним столиком. Погортав проспекти. Потім вийшов.

Повернувся до представництва о п’ятій вечора – саме до цієї години представництво працювало. Влаштувався під деревом метрів за десять від входу. Неподалік марокканець продавав смажені каштани. Він намагався й Нікові всунути пакетик, але після двох спроб прохолов у своєму бажанні та вже зазивав до своєї печі на коліщатках перехожих.

Tatjana вийшла однією з перших. На ній була коротка лисяча шубка. Озирнувшись на всі боки, немов перевіряючи, чи не зустрічають її, вона неспішно побрела вздовж вулиці. Нік рушив услід за нею.

Було зрозуміло, що дівчина нікуди не поспішає. Вона зупинялася перед вітринами магазинів, заходила у парфумерний, але нічого не купила. Потім заглянула в розкішний магазин нижньої білизни й теж, надивившись на вишукані трусики та ліфчики, нічого не придбавши, вийшла.

Потім вона зупинилася перед газетним кіоском із яскравою лампочкою всередині. Серед безлічі газет вибрала «Московские новости» і простягла продавцеві кілька монет. Він кинув їх, не дивлячись, у відкритий гаманець на ремені при животі.

Нік відчув, що саме час познайомитися.

– Вибачте, – підійшов він збоку. – Я вперше в Парижі…

– Ви щось шукаєте? – Вона здивовано і привітно подивилася на нього.

– Мені потрібна вулиця рю де Клерí, мапа в мене є, але я не можу її знайти…

– Підійдімо до світла, – запропонувала Tatjana й озирнулася на всі боки.

– Он туди, бачите?… – Вона вказала жестом на яскраву вітрину ювелірного магазину.

Там розгорнути велику мапу виявилося нелегко, й Нік запропонував почастувати дівчину кавою де-небудь у кафе й заразом розкласти мапу на столику, щоб знайти цю вулицю. Tatjana на подив легко погодилася.

У кафе вони просиділи майже до десятої. Вулицю на мапі дівчина знайшла швидко і намалювала олівцем лінію від Єлисейських Полів до рю де Клерí. Потім пили каву та їли морозиво. Tatjana розповіла, що родом із Білорусі. Після розвалу Союзу батьки переїхали з нею в Москву. Батько, колишній партійний працівник, отримав пост у Мінсільгоспі Росії, й він же подбав, аби дочці дісталася робота за кордоном. Сама вона тільки минулого року закінчила романо-германський факультет МДУ і вже п’ятий місяць працює в Парижі. Тут її зарплати вистачає на життя й на малесеньку однокімнатну квартирку в Бельвілі – арабсько-китайському квартальчику неподалік знаменитого кладовища Пер-Лашез.

Вона говорила без угаву, ніби до цього всі п’ять місяців паризького життя мовчала. Нік слухав її з цікавістю і навіть, здавалося, захопився її звичайними, якщо не сказати банальними розповідями. Тільки після першого ж її запитання до нього усмішка зникла з його лиця.

– Ви одружені? – запитала Tatjana.

Після паузи, важко зітхнувши, Нік розповів їй про загибель своєї дружини і сина.

Сказав, що дружину теж звали Танею, а сина – Володькою.

Далі вона не розпитувала. Посидівши мовчки хвилин десять, вони знову заговорили, але вже на відсторонені теми, про Париж, про людей.

Нік запитав про співробітників, як їй працюється.

Мимохідь вона пройшлася по своїх колегах, згадуючи імена, що нічого не говорили Ніку.

– А у вас працює такий собі П’єр?… – запитав Нік.

– П’єр? Високий, із короткими вусиками?

Нік удав, що згадує, потім кивнув.

– Це Петро Терещенко, його всі П’єром називають… Він сам так відрекомендовується.

Уперше в житті Ніка проводжала додому дівчина. Вони дійшли до готелю.

Рю де Клерí була безлюдною. По краях вузьких тротуарів стояли із певною періодичністю зелені сміттєві баки, набиті вщерть обрізками матерії.

– Дивись, яке гарне, – щиро вигукнула Tatjana, взявши згори бака шматок блискучої синьої тканини. У жовтому світлі ліхтарів тканина заграла в руках у дівчини. – Це кристалін… зараз наймодніше…

– Тут швейні майстерні, – Нік кивнув поглядом на вікна другого поверху навпроти готелю.

Tatjana згорнула шматочок синього кристаліну й поклала в сумочку. Вздовж вулиці промайнув порив холодного вітру, і дівчина підняла комір лисячої шубки.

– Я піду, – всміхнулася вона.

– А ти дорогу знайдеш?

– Звичайно, я ввесь Париж пішки обходила. Якщо отак прямо піти, – вона показала вздовж вулиці, – вийду на бульвар Себастополь, а там на метро двадцять хвилин…

– У тебе телефон є? – запитав Нік.

Дівчина простягла йому візитну картку і, ще раз мило всміхнувшись, кивнула на прощання.

Лежачи у своєму номері-вагончику, Нік довго думав про Tatjanу, про те, чому він вибрав для знайомства саме її. Може, через ім’я. Може, через щирий вираз обличчя та красиві великі очі, немов створені для того, щоб виказувати подив чи ніжність.

За одноманітним готельним сніданком Нік згадав про П’єра – себто Петра Терещенка, високого чоловіка з короткими вусиками. Ось, власне, й усе, що він про нього знав. Якщо, звичайно, це був той П’єр, про якого згадував Вайнберг. Але в Парижі було тільки одне представництво «Аерофлоту», а в нім, схоже, працював тільки один П’єр. Залишалося познайомитися з ним ближче.

Уранішні роздуми перервала вже знайома по попередньому сніданку дама в джинсах і светрі. Тільки цього ранку на ній був бордовий светр. Вона попросила дозволу сісти за стіл до Ніка. Він кивнув, і тепер вона сиділа навпроти, відкушувала маленькими шматочками круасан, запивала кавою й поглядала на Ніка, немов чекала, що він заговорить першим. Не дочекавшись, запитала, на якому поверсі він живе. Потім – як його звуть.

Нік відповідав ввічливо, але не дуже охоче, і врешті-решт вона замовкла, але перед цим встигла відрекомендуватися – Крістіна. Чомусь пошепки повідомила, що працює масажисткою на Сен-Дені. Чекала якоїсь особливої реакції на це повідомлення, але, не дочекавшись, похнюпилася.

Увечері Нік знову став під деревом біля печі на коліщатках, де той самий марокканець торгував смаженими каштанами.

Спочатку із зазначеного представництва вийшли клерки, серед них і Tatjana. Нік провів її поглядом, відзначивши, що вона відразу відкололася від колег і побрела вздовж вулиці сама. Хвилин через десять із дверей представництва вийшло ще кілька людей, але високого чоловіка з короткими вусиками серед них не було.

Він з’явився хвилин через двадцять. Вийшов і замкнув ключем товсті скляні двері. На нім був довгий чорний плащ і чорний капелюх. На ремінці висів елегантний шкіряний портфель. Відсунув