Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков
Віктор зупинив машину за мікроавтобусом і тут же почув, як неголосно клацнули дверці.
Біля його дверець з’явився невисокий, міцно збитий чоловік у камуфляжній формі та «балаклаві» з прорізами для очей, що закривала обличчя.
– Рухатись на вихідну? – діловито й одночасно по-військовому запитав він.
– Рухайтесь! – сухо сказав Віктор – недавнє роздратування та втома допомогли йому відчувати себе справжнім командиром ситуації.
Віктор вийшов із машини і побачив, як із «рафика» практично безшумно вибралися восьмеро в камуфляжі з короткостволими «акаемами», всі в «балаклавах». Тут же троє побігли кудись уперед. За ними швидким кроком рушили інші. Перший спецназівець підійшов до Віктора.
– Через три хвилини ми маємо бути біля воріт, – сказав він і, жестом запропонувавши Віктору йти за ним, поспішив услід своїм підлеглим.
До потрібних воріт від «рафика» було метрів двісті. Через кілька хвилин Віктор почув якесь шипіння. Подивився на спецназівця. Той на ходу зосередився і сказав у невидимий Віктору мікрофон: «Повторіть!» Після цього прискорив крок.
За прочиненими воротами складської території їх зустрів один із «камуфляжників». Кивнув підборіддям у бік приземкуватої міцної будівлі. Віктор помітив краєм ока в черговій будці солдата. Піднятими руками він упирався в стіну будки, обвішану календарями із зображенням пляжних дівок.
Усередині складу Віктор відчув себе дуже незатишно. Командир «камуфляжників» кудись одійшов, і Віктор залишився сам серед поставлених один на один в три ряди величезних контейнерів. Тут, немов у якомусь окремому світі зі своїм власним небом і вимкненим на ніч сонцем, по правильних контейнерних «вулицях» і «провулках» ходили невидимі їхні жителі. Віктор чув їхні кроки, перебігання. Але нікого не бачив. Пройшов уздовж контейнерів. Глянув на стелю й побачив у напівтемряві чергового світла міцні гачки невидимих «вудок», які звисали згори, і рейки, по яких пересувалися під стелею механізми кранів. Попереду блиснули рейки й на підлозі. Виглянула з-за рогу порожня залізнична платформа.
Ледве чутні кроки почулися з-за спини, і Віктор різко обернувся. До нього підходив спецназівець.
– Порядок! – коротко доповів він. – Ходімо, знайшли його.
Через хвилину Віктор стояв перед коричневим контейнером, який нічим не відрізнявся від інших своїх побратимів по складу.
– Пломба в порядку, але немає дати. За складським журналом, його привезли сюди двадцять п’ятого серпня, дата прибуття в Київ – четверте липня. Десь він лежав у іншому місці півтора місяці…
Віктор кивнув. Дістав із кишені мобільник і відійшов у щілину між сусідніми контейнерами. Подзвонив Георгію й переказав усе, що доповів йому командир «камуфляжників».
– Слухай уважно, – сказав Георгій після паузи. – Нехай хлопці зірвуть пломби у десяти контейнерах, включаючи наш. Ти подивишся, що там усередині, а вони нехай виберуть контейнер із цінним товаром і прихоплять звідти що-небудь негроміздке та викинуть у місті.
Віктор передав наказ командирові «камуфляжників».
Потім дивився, як жваво й уміло спецназівці обривали пломби та перекушували дужки замків великими, завдовжки майже з метр, кусачками для арматури. Дійшла черга і до їхнього контейнера. Командир передав Вікторові потужний ліхтарик.
Передня половина контейнера була напівпорожньою – стояли під залізною стіною кубічні дерев’яні ящики з незрозумілим цифровим маркуванням. Зате друга половина була немов горизонтально утрамбована речами Миколи Ценського. Піаніно Віктор не побачив, але боковина канапи виглядала з-за спресованого куба речей.
Коробки височіли до самої стелі контейнера. З іншого боку виглядав край серванта. Розміщення речей здалося Віктору неприродним, точніше, неприродним був простір у передній частині контейнера.
Віктор знову подзвонив Георгію. Почувши про ящики, він попросив переписати на папір шифр-маркування і, залишивши розкриті контейнери, швидко згортатися.
Вибігаючи зі складу, Віктор помітив двох хлопців теж у камуфляжі, що лежали в кутку ліворуч од входу. Мимохідь торкнувся плеча командира, що біг поряд.
– Це не наші, – кинув той, озирнувшись.
Віктор це вже і сам зрозумів, адже обличчя охоронців, які лежали, не були закриті «балаклавами».
«Камуфляжники» завантажили в «рафик» три великі картонні коробки. Їх командир, кивнувши на прощання Віктору, теж заскочив у «рафик», і мікроавтобус рвонув із місця.
Віктор сів у свою «вісімку» і, розвернувшись, поїхав у бік проспекту Перемоги. Інтуїція підказала йому включити рацію. Міліційна хвиля жила жвавим нічним життям.
– …пограбування військового складу на Святошинській, вісімнадцять, – крізь механічні хрипи повідомив чийсь голос.
– …а що там грабувати?… це ж вевешники, вони там колючку зберігають для демократів…
– …третій, ти де… під’їдеш?
– …я під’їду, я поруч… що відомо?
– …ні хера… Хтось подзвонив…
– …жарт, напевно… грець із ним… подивлюся…
Віктор усміхнувся і відключив рацію. Він зрозумів, що по 02 подзвонив або Георгій, або хтось од нього.
71
Париж тільки прокидався. Сірий світанок уливався в проспекти й вулиці. Продавці новин «розмуровували» свої газетно-журнальні кіоски. Ентузіасти бігу по холоду тюпачили мимо, ніби змагаючись одне з одним.
Нік сидів на бульварній лавці, прокидаючись разом із Парижем, повільно і зосереджено.
Його потяг прийшов о пів на шосту ранку, і в перші ж півгодини свого перебування в Парижі він пережив першу пригоду. У підземному переході під вокзалом побачив автомат по обміну грошей. Прочитавши правила, засунув у щілину п’ятдесят марок і отримав майже двісті франків. У цьому був якийсь елемент дитячої гри, і Нік поміняв іще двісті марок, перш ніж помітив, що ззаду до нього підійшов паризький бомж. Молодий хлопець із виснаженим злим обличчям приклеївся божевільним поглядом до затиснутих у руці Ніка франків. Інтуїція підказала Нікові витягнути із сумки пістолет. Поки витягував, помітив, як у руці у хлопця з’явився ніж. Стріляти не довелось, але скоріше зі страху Нік ударив хлопця рукояткою по скроні й швидко попрямував геть, навіть не побачивши, як бомж повільно осів на асфальт підземного вокзального царства. Осів і дивився скляним поглядом услід людині з купюрами в руці.
Тільки вийшовши з переходу, Нік заховав гроші в кишеню. Пістолет уже лежав у кишені чорної дутої куртки.
Мимо проїхала помаранчева автоцистерна, що вмивала вулицю потужним струменем води.
Біля будинку навпроти лавки з’явився араб, тримаючи в руках довгу легку штангу з гачком на кінці. Нік спостерігав за ним, спочатку не розуміючи, що той робить. Араб просто піднімав захисні металеві жалюзі з вітрин першого поверху того, що вже через п’ять хвилин виявилося маленьким продуктовим магазинчиком. Ліворуч смаглявий хлопець мив вікна кафе. Нік здивувався, помітивши, що в кафе вже хтось сидить і читає газету.
Він теж зайшов і замовив чашку кави.
– Біля
