Кримінальне право України: Загальна частина: підручник - Колектив авторів

заподіяння шкоди тому, хто посягає. Така необхідність виникає тоді, коли зволікання з боку того, хто захищається, у заподіянні шкоди тому, хто посягає, загрожує негайною та явною шкодою правоохоронюваним інтересам. Таким чином, надаючи громадянам право на необхідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути чи припинити посягання та ефективно здійснити захист. Якщо ж така невідкладна необхідність ще не виникла чи, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, вже закінчився. І перший, і другий випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони.

Отже, заподіяння шкоди тому, хто посягає, за відсутності двох зазначених елементів або хоча б наявності лише одного з них свідчить про неправомірність дій громадянина, оскільки він не перебуває у стані необхідної оборони. Відповідальність за заподіяння такої шкоди має наставати на загальних підставах. І навпаки, наявність законної підстави означає виникнення у громадянина права на необхідну оборону (захист), здійснення якого характеризується низкою ознак.

6. Ознаки необхідної оборони, визначені у ст. 36 КК, характеризують: 1) мету оборони; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій того, хто захищається; 4) своєчасність оборони; 5) співрозмірність оборони.

7. Мета оборони. Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК кінцевою метою необхідної оборони є захист правоохоронюваних інтересів або прав особи, що захищається, іншої особи, суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання.

Для визнання оборони правомірною досить, щоб особа, яка обороняється, переслідувала зазначену мету, і зовсім не обов’язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, що захищається, заподіяла тому, хто посягає, шкоду, однак не змогла припинити посягання, що почалося). Якщо той, хто захищався, керувався іншою метою (наприклад, метою розправи над тим, хто посягає), то його дії набувають протиправного характеру, у зв’язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна наставати на загальних підставах.

8. Спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди. Шкода при необхідній обороні повинна заподіюватися тільки тому, хто посягає, його правам та інтересам. Якщо нападників декілька, то особа, що захищається, може заподіяти шкоду як одному, так і кожному з них. Заподіяння шкоди правам та інтересам інших осіб не підпадає під ознаки необхідної оборони, а розглядається, наприклад, за правилами крайньої необхідності або тягне за собою відповідальність на загальних підставах.

9. Характер дій того, хто захищається. Поведінка при необхідній обороні того, хто захищається, може бути тільки активною, тобто виражатися лише в діях, на що прямо вказується в ч. 1 ст. 36 КК. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, що захищається (наприклад, завдання ударів кулаком), так і використання різноманітних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, що підібрані, виявлені або захоплені на місці захисту, а й тих, що були при особі, яка захищається, або навіть спеціально підготовлені нею для захисту (наприклад, використання ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятих для захисту, тощо).

Зазначені дії повинні підпадати під ознаки якогось діяння, передбаченого КК, тобто збігатися із зовнішніми, фактичним ознаками якогось злочину. Йдеться про дії, що підпадають під ознаки вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень різної тяжкості, завдання удару і побоїв тощо.

10. Своєчасність оборони. Дії особи, що захищається, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання. Інакше кажучи, захист визнається виправданим тільки протягом часу існування стану необхідної оборони, який визначається тривалістю суспільно небезпечного посягання, що потребує свого негайного відвернення або припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого стану визнається так званою «передчасною» обороною, відповідальність за яку настає на загальних підставах.

Разом з тим особа, що захищається, перебуваючи під впливом посягання, нерідко продовжує захищатися й у тому разі, коли посягання вже фактично закінчено чи припинено. У цьому випадку має місце так звана «спізніла» оборона. Оцінка шкоди, заподіяної тому, хто посягає, у стані «спізнілої» оборони, залежить від того, усвідомлювала чи не усвідомлювала особа, яка захищається, що відпала необхідність у застосуванні засобів захисту. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. при вирішенні цього питання рекомендується з огляду на обставини справи виходити з того, що для особи, яка захищається, має бути очевидним, що у застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, то слід вважати, що вона перебувала у стані необхідної оборони. Таким чином, якщо особа, яка захищалася, добросовісно помилялася щодо кінцевого моменту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної оборони, і тому заподіяння в такій ситуації шкоди тому, хто посягає, повинно визнаватися своєчасним.

Однак, якщо шкоду заподіяно вже після того, як посягання було відвернено чи закінчено, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що у застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, така особа підлягає відповідальності на загальних підставах.

11. Співрозмірність оборони. Ця ознака характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названі в законі, однак висновок про них можна зробити, аналізуючи частини 1 та 3 ст. 36 КК. Так, відповідно до ч. 1 заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна бути необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, а із ч. 3 випливає, що заподіяна тому, хто посягає, тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) має відповідати двом обставинам, взятим у єдності: 1) небезпечності посягання та 2) обстановці захисту. Отже, заподіяння тому, хто посягає, смерті або тяжкого тілесного ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця тяжка шкода відповідала небезпечності посягання і обстановці захисту.

Небезпечність посягання визначається: а) цінністю блага, яке охороняється законом і на яке спрямоване посягання (життя, здоров’я, власність, тілесна недоторканність, громадський порядок і тощо), б) реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку того, хто посягає. Безумовно, більш значну суспільну небезпечність становлять посягання на життя, здоров’я, свободу, честь і гідність людини, недоторканість її власності та житла. Порівняно менш небезпечними є посягання на громадський порядок, недоторканність державних кордонів тощо.

Вирішальним при визначенні співрозмірності оборони є саме ступінь небезпечності посягання, що й визначає межі допустимої шкоди при необхідній обороні. Тут існує пряма залежність: чим небезпечніше посягання, тим ширші межі допустимої шкоди. Очевидно, що заподіяння