Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Галицьким сеймом керували маршал і віце-маршал, яких імператор призначав з числа послів. Як правило, віце-маршалом ставав українець, зазвичай єпископ або митрополит, тому сейм урядував двома мовами — польською і українською. Сесія розпочиналася з урочистих богослужінь у костелі й церкві, які відкривав маршал. Посли мали право на інтерпеляцію (депутатський запит), петиції та протести. Загалом школу Галицького сейму пройшли дві сотні українських депутатів.
Найбільший за площею в Австрійській імперії коронний край проіснував майже сто п’ятдесят років, аж до розпаду Дунайської монархії у Першій світовій війні. Для когось він був українським П’ємонтом, а для когось — периферією центру, чи центром периферії.
Феодосій Стеблій
© Ф. Стеблій, 2016
1848 рік. «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу»У 1848–1849 рр. у більшості європейських країн відбулися суспільно-політичні потрясіння, які стали складовою частиною останньої великої революції класичного типу загальноєвропейського масштабу, котра завершила розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби в Європі. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас в політичному житті та демократизацію суспільно-політичного процесу. В європейських країнах розпочато формування громадянських суспільств.
Невід’ємною складовою частиною революції стали визвольні рухи поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси пішла назва революції як «Весни народів». В ході революції у цьому регіоні в деяких випадках знайшла свій вияв тенденція до боротьби за національні конституційні держави, побудовані на ліберальних засадах. Це було характерне для німців та італійців, які, крім того, змагали до національного об’єднання своїх земель. За відродження власної державності боролися угорці та поляки, частково чехи. Словаки, серби, хорвати, словенці, українці, румуни домагалися щонайменше національної автономії як першого кроку до національно-державницького самоствердження. У підавстрійській Галичині центром бурхливих подій став Львів. Падіння абсолютизму і проголошення Австрії конституційною монархією установчою грамотою від 25 квітня 1848 р., декларування демократичних свобод (свободи особи, совісті і віровизнання, друку, зборів, організацій і т. ін.), гарантування усім народам монархії непорушності їх національності та мови, обговорення в загальноімперському парламенті (рейхстазі) проекту перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй породили серед населення Галичини великі надії, стимулюючи значне пожвавлення національних рухів й набуття ними політичного характеру.
Польський національний рух. Звістка про революційний вибух у Відні дала поштовх до масових виступів у Львові, де 18–19 і 21 березня 1848 р. відбулися демонстрації, учасники яких вперше появилися на вулицях у національних костюмах та з національними символами — білими кокардами. Під їх впливом непопулярний у місті бургомістр Е. Ґ. фон Фестенбурґ подав у відставку і був замінений А. Ґолуховським, а губернатор Ф. Стадіон дав згоду на звільнення політв’язнів і на формування національної гвардії. Представники польських ліберальних кіл і шляхти, намагаючись спрямувати порив населення у мирне русло, виробили петицію до австрійського імператора.
13 квітня 1848 р. у Львові створено польську ліберальну організацію — Центральну Раду Народову (ЦРН). Спершу в її складі налічувалося близько 25, а згодом до 145 осіб — представників різних суспільних верств, за винятком селян, серед них чимало відомих діячів, як Олександр Батовський, Август Бєльовський, Тадей Василевський, Кирило Вінковський, Петер Гросс, Мєчислав Даровський, Ян Димінський, Володимир Дідушицький, Юзеф Дзєжковський, Ян Добжанський, о. Онуфрій Криницький, Корнель Кшечунович, Томаш Кульчицький, Абрагам Мізес, Кароль Падух, Францішек Смолька, Олександр Фредро, Кароль Шайноха та ін. На засідання Ради, які відбувалися в приміщенні монастиря домініканців, а згодом у будинку Оссолінеума, у помешканнях членів Ради Д. Гембажевського на вул. Вірменській і міщанина Вітковського на вул. Валовій, нарешті, в концертному залі Старого театру, нерідко відвідували сотні осіб, серед них і селяни.
В основі програми Ради були вимоги, викладені в петиції від 18 березня. Вони зводилися до здійснення ліберальних реформ та перетворення Галичини в польську автономну провінцію Австрійської монархії. Щоправда, у дещо зміненому варіанті петиції, врученої спеціальною делегацією імператорові Фердинанду 6 квітня 1848 р., її автори інтерпретували заяву цісаря про бажання визнати і шанувати польську народність як готовність до скасування трактатів про поділ Речі Посполитої та відродження її як єдиного цілого — кінцевої мети авторів петиції, а з уст лідерів польського руху не раз лунало гасло «Хай живе Польща в її давніх кордонах!». Намагаючись залучити на свій бік народні маси, Центральна Рада Народова в умовах усе більшого невдоволення панщинною системою звернулась із закликом до шляхти негайно звільнити селян від панщини. Проте шляхта, не бажаючи втрачати своїх привілеїв, переважно не реагувала на цей заклик. За таких умов австрійський уряд, зважаючи на соціально-економічну невигідність примусової праці кріпаків і намагаючись не допустити переростання хвилювання селянства у повстання та нейтралізувати можливий вплив на нього польського ліберального табору, розпорядився скасувати панщину. 22 квітня 1848 р. було оголошено циркуляр губернаторства про скасування з 15 травня панщини в Галичині, на кілька місяців раніше, ніж у всій монархії. Проте хоч цей захід і запобіг селянському повстанню, він, будучи половинчастим, не вніс у ряди селянства заспокоєння, на яке сподівались реформатори. Незабаром Галичина стала ареною нових соціальних конфліктів на селі.
В умовах складного сплетіння етносоціальних суперечностей розгорнулася гостра суспільно-політична боротьба. Таборові монархістів, який представляли австрійська бюрократія та військові, підтримувані найзаможнішою частиною шляхти, протистояв широкий фронт антиурядових сил: ліберальна шляхта, інтелігенція та простий народ. Проте у ході подій між ними поступово наростали суперечності. Ліберальні кола, будучи прихильниками реформ і легальних методів, всіма силами
