Що таке антична філософія? - П'єр Адо
П. Адо пропонує розуміти філософський дискурс як породження життєвих потреб і настанов, на запити яких він покликаний відповісти. В такому розумінні сьогодні також немає нічого нового — після Маркса, Фройда і Ніцше будь-який дискурс прийнято розглядати також і як вираз позараціональних, а іноді й несвідомих інтенцій автора. Однак П’єрові Адо йдеться про взаємну відповідність дискурсу і життя, а не про підпорядкування чогось одного з них іншому, тобто про відповідність, у якій кожен з елементів філософування посяде властиве йому місце. На його думку дискурс народжується з потреби осмислення життєвої ситуації і пропонує натомість способи раціоналізації життя, приведення його у відповідність до тих цінностей, які філософ обирає на підставі раціонального осмислення життєвих запитів та схильностей. Ці осмислення, вибір, раціоналізація, завжди відбуваються в конкретній особистій та історичній ситуації і за допомогою різних способів аргументації, що робить можливою множинність як філософських дискурсів, так і філософських способів життя. Прикладом цьому може служити життя самого П. Адо: його звернення до античної філософії та вироблення філософської позиції також відбуваються під впливом екзистенційних запитів, життєвих схильностей та конкретних обставин історичного й особистого характеру. Його інтелектуальне і духовне становлення спонукалось цими чинниками, але жоден з них не був визначальним: в житті П. Адо траплялись і розчарування, і повороти, і неочікувані відкриття нового. Запитання, на які він намагається відповісти у презентованій книзі, формувалися упродовж усього його життя і доволі нетипової для французького філософа XX століття дослідницької кар’єри.
П. Адо народився у 1922 році в Парижі, у родині, котра на початку Першої світової евакуювалась з Реймсу. Одразу після його народження родина повернулась у Реймс, де П’єр прожив до 1945 року. Його дитяче, підліткове і юнацьке життя було сповнене контрастів, котрі розвинули у нього чутливість до всього незвичного, нетипового. Першим був контраст релігійного та світського способів життя, дуже гострий у тодішній Франції, де після закону 1905 року держава офіційно була світською і войовниче настроєною щодо релігії, однак зберігались сильні католицькі традиції. Цей контраст був особливо відчутний для П’єра, оскільки родина його матері походила з Лотарінгії — регіону, який разом з Ельзасом був знову повернутий Франції після Першої світової війни, і де Католицька Церква не лише зберігала міцні позиції в житті громад, особливо у сільській місцевості, а й напротивагу решті Франції посідала офіційне становище. Шкільні канікули, які П’єр проводив у Лотарінгії, запам’ятались йому поміж іншого диктатом місцевого духовенства та відчуттям іншості місцевого населення щодо решти французів. Ця іншість, визначена німецькою культурою і перебуванням у складі Німеччини упродовж 1871—1919 років, була особливо чутливою, бо новітня історія Франції позначена трьома кривавими війнами з Німеччиною (1870—71, 1914—18, 1939—45), які аж ніяк не сприяли любові до всього німецького. Досвід іншості і нерозуміння тих, хто відрізняється від загалу, став для П. Адо одним з поштовхів до філософської рефлексії.
Згадані контрасти мали продовження і всередині родини — мати була ревною католичкою, яка в усьому слідувала порадам духівника, тоді як батько — досить ерудована завдяки самоосвіті людина, був критично налаштований до її релігійності. Від батька П. Адо передались інтерес до вдумливого читання і живого спілкування, допитливість у найрізноманітніших сферах життя, матері він зобов’язаний своїм першим життєвим шляхом: маючи трьох синів вона вирішила, що всі троє стануть священиками, відтак дорога П’єра була визначена — після початкової освіти в католицькій школі у віці десяти років він вступив до молодшої семінарії Реймсу, а згодом, як і його брати, продовжив навчання у старшій семінарії. П. Адо перебував під опікою Церкви до 30 років і, забігаючи наперед, можна сказати, що своїм інтелектуальним та, значною мірою, духовним становленням, він завдячує двом інституціям — Католицькій Церкві та французькій системі вищої освіти і наукових досліджень. Інтелектуальним, оскільки саме у церковних навчальних закладах він отримав освіту, якої вистачило для того, щоб покинувши Церкву розпочати наукову кар’єру і присвятити решту життя науковим дослідженням у державних освітніх та дослідницьких закладах. Духовним, оскільки хоча П. Адо і поділяв у кінцевому підсумку ті засади, на яких ґрунтується призначення і послання цих двох інституцій, критичне ставлення до їх досвіду і порядків було потужним чинником вироблення його філософської позиції.
Становлення П. Адо як філософа розпочинається в підлітковому віці, цьому сприяють його внутрішні переживання та навчання в семінарії, яке приносило як позитивні, так і негативні інтелектуальні та духовні здобутки. Зокрема своїм першим знайомством з античною культурою він зобов’язаний традиціям семінарського навчання, завдяки яким серед викладачів семінарії були «справжні гуманісти, що прищепили любов до Античності»[872]. Окрім того, в семінарії зберігались порядки, закладені постридентською Церквою у XVII столітті, відтак П. Адо ще в підлітковому віці познайомився з духовними вправами, медитаціями, духовним наставництвом. З іншого боку, ці порядки сприймались як архаїчні навіть в семінарських стінах, і багато в чому не відповідали ні свідовідчуванню людини XX століття, ні реальному інтелектуальному та духовному рівню священиків-викладачів семінарії. Пізніше П. Адо сформулює основні пункти своєї незгоди з Католицькою Церквою (точніше з інституційним функціонуванням та типом релігійності, характерним для неї у першій половині — середині XX століття, до Другого Ватиканського собору), які, зрештою, спонукали його покинути Церкву. Перший з них — нехтування містичним чи надприродним досвідом, другий — нехтування повсякденним життям та його природною етикою.
Перший пункт був предметом нереалізованого інтересу та внутрішнього переживання юного П. Адо. Його дуже рано почала приваблювати містика, зокрема християнська містика, про яку Церква зберігала пам’ять, але (щонайменше та Церква, з якою він був знайомий) була не схильна практикувати. Його інтерес до містики, зокрема до св. Івана від Хреста (вірші якого П. Адо перечитуватиме і цитуватиме все життя), Терези Авільської та Терези з Лізьє, не підтримали його семінарські наставники, хоча св. Іван від Хреста у 1926 році був проголошений учителем Церкви. Цей інтерес підживлювався досвідом екзистенційного переживання, яке П. Адо слідом за Роменом Роланом назве «океанічним відчуттям». Свої перші переживання подібного роду він згодом опише так: «обидва рази мене охопила тривога, яка наповнювала мене одночасно жахом та насолодою, провокувала відчуття присутності світу чи Всього, і присутності мене у цьому світі… Я переживав відчуття сторонності, здивування, дивовижності буття тут. Водночас, у мене було відчуття зануреності у світ, того, що я є частиною світу, який простягається від найменшої травинки аж до зірок»[873].
