Precedent UA — 2015 - Колектив авторів

Корнєв і Карпенко проти України, № 17444/04, 21 жовтня 2010 року (див. Негайне доставлення до суду)

Вєренцов проти України, № 20372/11, 11 квітня 2013 року (див. Свобода зібрань та об’єднань)

Фактичні обставини справи: до заявників, чоловіка та дружини, 15 червня 2001 року приїхала машина швидкої допомоги із лікарем психіатром, який почав розпитувати про відносини із сусідами, зокрема, про їх скарги на фотографування заявником без їх дозволу. 18 червня того ж року сусідка заявників звернулася до Полтавського районного суду із заявою про те, що перший заявник страждає психічним захворюванням та потребує судово-психіатричного освідування для прийняття рішення про стаціонарне лікування. Скаргу заявника на неправомірність освідування та виставлений в результаті цього діагноз була відхилена головою Обласного управління охорони здоров’я. В серпні 2001 року заявник поскаржився на сусідів до суду. Октябрський районний суд міста Полтави 6 лютого 2002 року задовольнив позов заявника та зобов’язав видалити із медичної картки діагноз за результатами вищеназваного освідування. Апеляційний суд 30 квітня 2002 року задовольнив апеляційну скаргу сусідки заявника та скасував рішення суду першої інстанції. Засідання проходило без участі першого заявника. Він звернувся до касаційної інстанції. В січні 2003 року до Полтавської лікарні надійшло ряд заяв односельчан першого заявника щодо необхідності поміщення його до психіатричної лікарні. Верховий Суд України 23 травня 2003 року відхилив клопотання заявника про подання касаційної скарги, підтримавши висновки апеляційного суду. Посилаючись на ці скарги, сусідка заявника попросила Полтавський районний суд винести рішення про направлення заявника на освідування та у разі необхідності поміщення на стаціонарне лікування. 20 лютого 2003 року суд припинив розгляд цієї справи, вказавши, що це питання в компетенції психіатра. Тоді сусідка 4 березня 2003 року звернулася із заявою до міліції щодо сприяння у госпіталізації заявника, так як той є небезпечним для оточуючих, бо має мисливську гвинтівку. Два працівники міліції приїхали додому до заявників 6 березня в машині швидкої допомоги. Вони запросили заявників до відділку міліції для вирішення питання щодо підтвердження правомірності володіння ним зброєю, однак ті відмовилися та прийшли самі о 10.00 наступного дня до відділку міліції. Пізніше, о 12.00, до заявників додому приїхала машина швидкої допомоги та четверо міліціонерів насильно посадили першого заявника в машину. Друга заявниця хотіла втрутитися, але її вдарили по рукам та штовхнули в район грудей, притиснувши до дверей. Того дня заявникові було проведено два освідування у Полтавській обласній психіатричній лікарні. Заявників оглянули медичні експерти та встановили у них ряд тілесних ушкоджень. 8 березня першого заявника виписали, так як він не потребував стаціонарного лікування. Заявники подали скаргу до прокуратури 11 березня 2003 року на вищеназвані неправомірні дії, у відповідь на яку 23 квітня отримали відмову в порушенні кримінальної справи. 27 червня першому заявникові зробили рентген та встановили перелом щелепи, який міг виникнути внаслідок застосування сили. Заявники знову звернулися зі скаргою до прокуратури. Після п’яти відмов прокуратура 25 липня 2005 року порушила кримінальну справу, а 18 жовтня 2005 року Полтавський районний суд відкрив провадження щодо травм другого заявника. Кримінальне розслідування прокуратурою припинилося 22 травня 2009 року. Заявники оскаржили це рішення та воно було скасоване судом 14 вересня 2009 року, а 29 жовтня рішення суду першої інстанції було підтверджене апеляційним судом. На момент винесення цього рішення Судом розслідування ще тривало.

Суд встановив, що застосування сили до заявників було непропорційним і склало нелюдське і принижуюче гідність поводження; було проведено неефективне розслідування скарги заявників на жорстоке поводження; національні судові органи ніяк не відреагували на аргументи першого заявника, що форма проведення освідування не відповідала встановленим медичним рекомендаціям, тому виставлення діагнозу заявникові не відповідало закону; відсутність першого заявника на судовому слуханні в апеляційній інстанції є порушенням принципу рівності сторін.

Представник заявника в Суді: адвокат Аркадій Бущенко.

Суд визнав порушення статті 3, статті 6 § 1, статті 8 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням:

стаття 29 Конституції України 1996 року, статті 4, 27, 215 Кримінально процесуального кодексу України 1960 року, статті 3, 11, 14 Закону України «Про психіатричну допомогу».

Основні тези:

«Суд повторює, що, коли особа подає обґрунтовану скаргу, що воно піддалося серйозному жорстокого поводження з боку державних органів на порушення статті 3, це положення в поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції побічно вимагає проведення ефективного офіційного розслідування» (§ 71)

«Кожен має право на повагу до його приватного … життя …не допускається втручання з боку публічних властей у здійснення цього права, за винятком випадку, коли таке втручання передбачено законом і необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та громадського порядку, економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб» (§ 77)

«Суд вже визнавав раніше в різних контекстах, що поняття приватного життя включає в себе фізичну і психологічну цілісність людини, і що психічне здоров’я є важливою частиною приватного життя» (§ 82)

«Суд повторює, що принцип рівності сторін — в сенсі «справедливого балансу» між сторонами — вимагає, щоб кожна зі сторін мала розумну можливість представити свою справу в умовах, що не ставлять її в явно невигідне становище по відношенню до своїх опонентів. Цей принцип позбавляється будь-якого сенсу, якщо одна із сторін у справі ще не повідомлена про слухання, щоб мати можливість скористатися передбаченим національним законодавством правом брати участь у розгляді» (§ 99)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng?