Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Історію кохання в нашій культурі можна розглядати як постійну боротьбу між двома суперечливими принципами: з одного боку – бажанням чогось постійного, передбачуваного та надійного, з іншого – потяг до непередбачуваності, яка пробуджує кохання та робить його привабливим. Балансування між цими двома суперечностями породило такі слова, як пристрасть, романтика та вірність, а різні традиції розглядали вияви кохання: і як щирі, і як фальшиві. Деякі міфи ставлять на перше місце нестримну пристрасть, інші – тиху вірність. То що ж важливіше: пристрасть чи непохитність? І якщо остання, то кому тоді бути наполегливим? Дехто думає, що завдання жінки – служити чоловікові, інші бачать чоловіка лицарем, який має носити жінку на руках. Кушвіку не надто подобається домінуюче на сьогодні бачення кохання.
– У нашому суспільстві склалося цілком неправильне уявлення про чоловіків. У голлівудських фільмах показують чоловіків, які бігають за дівчиною з квітами, чоловіків, які ніяк не можуть добитися коханої, чоловіків, які сидять і ниють. Але дівчат не приваблюють хлопці, які бігають за дівчатами. Ніколи не приваблювали і не приваблюватимуть. Основна наша мета – змусити дівчину, аби вона сама добивалася хлопця. Зазвичай дівчина отут, високо, а хлопець там, внизу, – він наочно продемонстрував це жестами. – Там, знизу, хлопець бачить дівчину недосяжною, правда ж? Тоді немає ніякого балансу, а ми хочемо цей баланс повернути.
Ніл Штраус, який продемонстрував для широкого загалу прийоми пікаперів у 2005 році, видавши свою книгу «Гра: Проникнення в таємне товариство митців з пікапу» (The Game: Penetrating the Secret Society of Pickup Artists), також описує мистецтво пікапу як своєрідну суспільну зрівнялівку. Він вважає, що багато чоловіків відчувають себе неповноцінними в комунікації, якщо порівнювати з жінками, бо багато хто звик, що в дитинстві хлопчики мають цікавитися технікою та спортом, тоді як дівчата проводять дитинство за іграми в сім’ю, які навчають спілкуванню. Таким чином, коли доходить до зваблення, в дорослих виникає дисбаланс: чоловіки не вміють читати сигнали і не знають, що сказати та зробити, щоб бути привабливими для жінок. Щоб трохи компенсувати цю прогалину, у курси з пікапу включають і вправи на загальну соціальну компетентність.
З цієї точки зору не пікапери обманюють когось, а це їх самих обманули. Вони дивилися історії Голлівуда та слухали веління матері бути хорошим хлопчиком, ніхто не навчав їх соціальним кодексам та невербальній мові. Тоді як у жінок соціальні компетентності більше «в крові», сформовані на основі спроб і помилок. Чи можна звинувачувати таких соціальних невдах у тому, що вони хочуть надолужити згаяне у свій спосіб: читаючи літературу чи зависаючи на інтернет-форумах? Чи, можливо, мають рацію ті, хто вважає, що підступна романтична ідеологія руйнує суспільство?
Лицарські фантазії
У старі добрі часи «справжнє кохання» не було причиною для шлюбу, бо формування таких зв’язків базувалося не на любові, а на більш надійних цінностях, таких як здоров’я, соціальний статус та фінансова забезпеченість. Якщо хтось й відчував себе обманутим, то це траплялося радше у випадках, коли жінка виявлялася безплідною чи просто народжувала дівчинку. Або коли статки партнера виявлялися не такими значними, як гадалося. Не подумайте, про любов добре знали і раніше: пісні про кохання існували ще в Давньому Єгипті, Сапфо у своїх віршах оспівувала пристрасть у Давній Греції, а римський поет Овідій писав про кохання настільки вільно, що через свою «Науку кохання» (Ars Amatoria) опинився у вигнанні, і в 1599 році архієпископ Кентерберійський публічно спалив англійський переклад його поеми. Палаючі почуття були також явищем не тільки західного світу: антропологи виявили, що любов вражала і представників первісних суспільств.
Проте, здається, в Середньовіччі західне уявлення про кохання різко змінилося. Пристрасть і закоханість, як і раніше, розглядалися як п’янкий, але небезпечний елемент, на відміну від шлюбу. Проте в ті часи виникла нова ідея романтичного кохання, яке, здавалося, уявлялося суперечливим поєднанням і еротичного бажання, і доленосного духовного єднання. Такій формі кохання не судилося стати тілесною втіхою, і це робило її сильнішою. Відповідно до загальноприйнятого історичного погляду, наше сучасне розуміння романтичного кохання випливає з культивування почесної любові між лицарем та дамою серця, оспіваної французькими середньовічними трубадурами. Лицар мав захищати честь жінки і служити їй до останніх днів, не претендуючи ні на фізичну близькість, ані на шлюб. Насправді романтичні стосунки у шлюбній парі вважалися чимось немислимим і недоречним. У той час шлюб настільки ретельно регулювався економічними та політичними чинниками, що важко було пов’язати його з безкорисливою любов’ю. Можливо, саме тому виникла потреба виражати романтичні фантазії у поезії та піснях. Справжнє кохання здавалося обманом.
Професор Талбот Дональдсон у своєму есе «Міф про куртуазну любов» (The Myth of Courtly Love) стверджував, що сюжети трубадурів були їхніми фантазіями, і вони, безперечно, створювали картину, яка мало нагадувала реальний досвід того періоду. Незважаючи на те, що впливові дами таки існували, до більшості жінок ставилися як до товару та показника статусу. Їх видавали заміж ще в підлітковому віці, і метою часто було поєднати родини, отримати багатство у вигляді приданого та народити нащадків чоловічої статі. У версії трубадурів жінка перетворюється на об’єкт кохання, якому поклоняються віддані коханці, ладні на все, аби побачити обличчя чи якийсь прихований жест своєї обраниці. Дивно, але ні тогочасні закони, ні правові документи не зберегли слідів таких романтичних стосунків, враховуючи, що вони існували в формі позашлюбних зв’язків між людьми різного статусу. На практиці трубадури найчастіше оспівували красу дружини господаря, а їхні виступи були публічною розвагою. Принаймні все мало вказувати на те, що будь-які зради в подружжі були фантазіями і розгорталися десь далеко від їхнього повсякденного життя.
З іншого боку: якщо щось і залишилося за межами історичних матеріалів, то романтичні стосунки можна вважати саме однією з таких таємниць. Дехто тлумачить історію так, що високе почуття кохання почалося з фантазій, які зрештою чоловіки та жінки втілили у реальність, точно так само, як доблесний Дон Кіхот намагався жити за лицарськими романами. Інше питання в тому, наскільки метафоричними були трубадури у своїх текстах. Складається враження, що в багатьох піснях дійсно йшлося про подружню зраду, хоча цілком можливо, що так метафорично описували лише духовну близькість – у цьому й вся суть, що кохання ставало сильнішим, коли розгорталося лише в духовному вимірі. Старі тексти слід трактувати з обережністю. З іншого боку, наївно вважати, що раніше люди збуджувалися менше, ніж тепер. Загалом історична картина виникнення кохання, як і саме кохання – річ складна.
Правила стосунків
У своїй пісні «My Old Man» Джоні
