Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

Російська влада намагалась повернути своїх підданих, але ханський уряд, і особливо буджацький серакієр, всіляко саботували виконання угод про взаємне передання утікачів і полонених. У квітні 1742 р. російський посол у Константинополі Вешняков у меморії султанському уряду зазначав, що хоча кримський хан і запевняв, що всі полонені повернені, проте агент посольства В. Пушкарьов «сам багато сотень в усіх містечках... бачив». Про ці обставини повідомляв Вешняков і київському генерал-губернаторові у травні 1743 р. У донесенні про відправлення із турецьких кордонів полонених він писав про «великі складнощі в тому краї від Аккермана до кордонів полонених виручати, бо там татари надто мало султанських наказів слухають».

Слід зауважити, що турецький уряд, прагнучи закріпити за собою південні степи і послабити російські кордони, інколи теж видавав офіційні розпорядження щодо проведення політики освоєння Буджака і для залучення на ці території населення із прилеглих країн. Осавул В. Решетов, який побував в Очаківському степу і Придністров’ї, повідомляв у березні 1761 р. до Київської губернської канцелярії про те, що місцевій турецькій адміністрації «доручено про поселення тої землі головне піклування мати». Вихідцям оголошувались «вигоди і полегшення в податях з установленням корисних розпорядків». З цієї причини, повідомляв В. Решетов, «більшою частиною селяться там утікачі малоросійських слобідських полків, з Новоросійської губернії та із Польської України» і «народ зі згаданих сторін сильно туди сходиться, і селища ними дуже збільшились й вони безперестану прибавляються».

Незважаючи на численні конвенції та угоди, укладені вже в другій половині XVIII ст. між Росією і Туреччиною щодо повернення утікачів, вони не виконувались повною мірою. Попри подібні протести російських дипломатів, турецька прикордонна влада продовжувала приймати російських утікачів.

Специфічну політику проводила Туреччина і Кримське ханство щодо запорозьких козаків. Запорожці отримали згоду урядів цих держав влаштувати Олешківську Січ у пониззі Дніпра, а згодом і Задунайську Січ у пониззі Дунаю. Приймаючи козаків на свої землі, Османська імперія послаблювала позиції Росії на півдні і завдавала удару її міжнародному авторитету як православної країни. Крім того, перша отримувала серйозну військову силу, бойові якості якої були загальновідомі. З іншого боку, Туреччина не могла не враховувати постійного тиску з боку Росії в питанні переселення запорожців подалі від її кордонів. Проте в умовах віддалених і погано контрольованих територій, натрапляючи на протидію як самих запорожців, так і місцевої турецької адміністрації, зацікавленої в експлуатації по суті безправних утікачів, вона так і не зуміла домогтися повної реалізації власних розпоряджень. Як про загальновідомий факт І. Катаржі 1801 р. писав про те, що «поза межами Росії, турецького володіння в округах Хотина, Бендер, Білгорода, Кілії, Ізмаїла, Браули, Сілістрїї, Журжі і в князівствах Молдавії, Волощини... перебуває чимала кількість солдатів-утікачів та інших підданих, як казенних, так і поміщицьких... і по цей час дезертирують ще з Росії і навіть деякі із родинами».

Зв’язки з Придунайськими землями значною мірою сприяли активізації процесу проникнення українського і російського населення в Буджацький степ, але ще більше сприяла цьому процесу і можливість використання багатих природних ресурсів краю.

Численний склад українського і російського населення Придунайських земель дослідники визначають по-різному. Це питання дуже складне, тому що в другій половині XVIII — на початку XIX ст. спеціальних переписів україно-російського населення на територіях, що нас цікавлять, не проводилось. Перепис 1772 р., проведений у Молдавії російською адміністрацією, як і перепис 1803 р., не враховував населення Придунайських земель, які на той час належали Туреччині. Переписи зазвичай взагалі не визначали національного складу, і лише інколи можна побачити поряд з прізвищем примітку «рус». У той самий час дані 1810 р. і 1812 р. не можуть служити орієнтиром для визначення чисельності населення в цих районах до початку російсько-турецької війни 1806—1812 рр. За роки війни населення різко зросло через перехід сюди задунайських переселенців. З іншого боку, значна кількість людей, які тут проживали, після приходу російських військ мігрувала за Дунай.

Слід зазначити, що далеко не всі, хто перейшов дністровський кордон і вийшли в Придунав’я і Добруджу, осіли тут назавжди. Багато хто виходив лише на заробітки і чумакування. Значним був відсоток і утікачів, які, перейшовши російсько-турецький кордон, незабаром повертались до Росії для того, щоб скористатися пільгами закордонних вихідців і таким чином позбавитися від поміщицького гноблення і одержати земельну ділянку. Наявність полонених у ногайських кишлах Буджака також не може бути достатньою підставою для врахування їх як осілого населення, оскільки кочовий спосіб життя буджаків не створював сприятливих умов для виникнення постійних поселень.

Наведені дані не можуть служити й джерелом для визначення чисельності українського населення у районах, що нас цікавлять, у будь-яких абсолютних цифрах. За підрахунками А. Скальковського, у середині XVIII ст. у Бессарабії перебувало близько 10 тис. українців. А. Бачинський у При дунайських землях на межі XVIII—XIX ст. визначив українсько-російське населення в кількості 20 тис. осіб. В. М. Кабузан вважає ці дані перебільшеними, тому що, за матеріалами 1818 р., на цій території враховано лише 24 тис. українців і росіян.

Після приєднання 1812 р. до Російської імперії Придунайських земель, більшість території яких займали Аккерманський та Ізмаїльський повіти, процес колонізації тривав. У першій половині XIX ст. сільське населення Аккерманського й Ізмаїльського повітів становили українці і росіяни, які проживали тут уже в XVIII — на початку XIX ст. Протягом 1812—1820 рр. до казенних палат різних губерній від селян у великій кількості надходили прохання про виїзд на територію Придунав’я. У червні 1812 р. Державна Рада розглядала подання про переселення селян слободи Липець Харківської губернії до Аккерманського повіту, із них 236 селян перейшли до с. Гура-Роша. Селяни с. Михайлівський Колодязь Курської губернії отримали дозвіл оселитися на березі озера Китай, в урочищі, де до цього часу вже жили українці. Однак у більшості випадків міністерство фінансів відмовляло селянам, мотивуючи це нерозмежованістю земель та відсутністю дозволу влади, тож до середини 20-х років XIX ст. приток селян, санкціонований владою, мав випадковий характер.

Селянські заворушення в Росії 20—30-х рр. XIX ст. прискорили вирішення питання про переселення частини селян з українських і російських губерній до Придунав’я. 1823 р. в урядових колах обговорювали проект намісника Бессарабської області графа М. С. Воронцова про заселення території селянами із внутрішніх губерній. У лютому 1824 р. він був затверджений як положення Комітету міністрів «Про влаштування в Бессарабській області 20 тис. казенних селян з внутрішніх губерній». За цим Положенням передбачалось оселити по п’ять тисяч селян з Чернігівської, Полтавської, Орловської,