Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

вихідці з різних прошарків суспільства, кожний з яких мав свої підстави для втеч: солдати, міщани, селяни та інші. У документальних матеріалах вони названі: «піддані російські, які зайшли в володіння Туреччини і Молдавії», «піддані колишнього Польського королівства», вихідці «цесарські», «австрійські», «Римської імперії», «Німеччини», «уродженці Турецьких областей». Такі назви мають суто формальний характер, що пов’язано із назвою місць походження. Всі ці українські і російські вихідці нічим, по суті, не відрізнялись один від одного і навіть від українських козаків, являючи собою зазвичай таких самих селян-утікачів. Специфічну групу становлять лише «уродженці Турецьких областей», більшість з яких були дітьми українських селян-утікачів, які декілька десятків років тому зайшли в турецькі володіння.

Появі такої категорії, як «піддані російські, які зайшли у володіння Туреччини і Молдавії», сприяла, зокрема, Російсько-турецька війна 1735—1739 рр. Мобілізація і такі тяжкі умови призводили до втеч із різних частин армії до Литви, Польщі і Бессарабії. Граф X. А. Мініх змушений був видавати численні накази про боротьбу з дезертирством солдатів, які особливо посилилися у 1738—1739 рр., коли російська армія стояла на Дністрі. Тут російська армія змушена була повернути назад, тому що на протилежному боці стояла сильна турецька армія і поширювалась епідемія чуми. Під час відступу російську армію переслідували татари, внаслідок чого вона втратила полоненими до 10 тис. осіб. Буджаки протягом усієї війни проводили військові дії з регулярними частинами російської армії і запорожцями безпосередньо на території Бессарабії, здійснювали набіги на прикордонні українські землі, грабуючи і забираючи в полон місцеве населення. Інколи людський «ясир» вдавалося відбивати. Так, 1736 р. донські козаки відбили 7 тис. полонених, взятих з українських земель, але все ж таки частина полонених залишилась у буджацьких ногайців. Захоплених запорожців ногайські феодали часто продавали в рабство або примушували працювати у своїх господарствах. У 1722—1723 рр., під час придушення повстання буджацького султана Адиль-Герая, кримський хан Менглі-Герай захопив понад 1500 запорожців, яких «у Білгородщину на каторги запродали».

Через два роки після завершення війни російський уряд оголосив про вільне поселення у задніпровських районах «для кращого тих великоросійських і малоросійських людей із-за кордону виклику». Внаслідок цього протягом 1741 р. із Польщі і Задністров’я вийшло 195 родин колишніх утікачів.

Протягом 40—60-х рр. XVIII ст. проникнення українського населення в пониззя Дністра і Придунайські землі тривало, хоча і не настільки інтенсивно, здебільшого за рахунок утікачів з Росії та Польщі, а також тих, хто виходив «в турецькі кордони» на промисли. Цьому сприяла відносна стабілізація міжнародної ситуації в регіоні. У 1760—70-ті рр. зростання чисельності українського і російського населення в Придунайських землях відбувається також за рахунок вихідців з українських територій Росії та Польщі. Значною мірою до цього спричинилася російсько-турецька війна 1768—1774 рр., Коліївщина і боротьба проти польських конфедератів.

Майже одночасно спостерігається найбільший вихід козаків у Придунайські землі внаслідок зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. У перші роки після зруйнування Січі запорожці, ймовірно, ще не мали власної організації, були розкидані по рибних промислах Очаківщини, Подністров’я, нижнього Дунаю. Російська імперія вживала до козаків здебільшого тактику «приватних запрошень», не ставлячи офіційно перед султаном питання про повернення козаків. Російський уряд обіцяв запорожцям, які погодяться повернутися, не розглядати їх як злочинців, а ставитися як до таких, що вийшли на промисли. Проте реальних наслідків щодо цих пропозицій не було. Навпаки, колишні запорожці переходили кордон з Російською імперією і агітували селян, колишніх козаків, солдатів переходити до них. Агітація подібних «вожаїв» давала значні результати. Вже 1778 р. російські розвідники, які побували в турецьких землях, повідомляючи про місця зосередження задунайських запорожців, зазначали, що число останніх «час від часу збільшується, більшою частиною з російської території, з колишнього Запорожжя, що зараз Слов’янська і Херсонська провінції, також і з того боку Дніпра, що тепер під Азовську губернію відійшла». Агітація задунайських емісарів дістала сприятливе підґрунтя в селянському середовищі, враховуючи цілком природне прагнення селянства до позбавлення від кріпацької неволі.

У вересні 1778 р. полковник Рєпнінський повідомляв про те, що турецька влада має намір створити на Дністрі Січ, для чого «місце визначене між Бендерами й Аккерманом», але до реального заснування Січі як автономної організації справа не дійшла. Тяжкі умови, у яких опинились задунайські запорожці, а також низка заходів російського уряду, спрямованих на виклик козаків у Росію (зокрема, амністія 1779 р., агітація російських агентів), призвели до того, що окремі групи задунайців почали повертатися до Росії. Справді, протягом 1783—1784 рр. до Росії повернулись понад 200 осіб. Вплинуло на виїзд козаків до Росії і оголошення про створення із колишніх запорожців «Війська вірних козаків» (на противагу «невірним турецьким» запорожцям), яке з квітня 1788 р. дістало назву Чорноморського козацького війська. Події 1783—1785 рр. зумовили серйозні зміни у ставленні султанського уряду до задунайських запорожців, оскільки створили реальну можливість виходу козаків із турецьких володінь. Останнє в умовах підготовки нової війни з Росією, для Туреччини було вкрай небажане. Запорожцям дозволялось створити власну військово-адміністративну організацію — Січ, яка мала певну автономію. Задунайський Кіш мав розміститися у Катирлезі на річці Дунавець.

Проте тут вони натрапили значний опір козаків — некрасівців, з якими нещодавно разом брали участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. на боці Туреччини. Некрасівці були донськими козаками-старообрядцями, які брали участь у повстанні Кіндрата Булавіна і після його поразки на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим пішли на Кубань. У 40—70-х роках XVIII ст. через внутрішні суперечки та політику російського уряду вони почали переселятися на Дністер і пониззя Дунаю. У 80-х роках їхня кількість збільшується, і вони офіційно отримують дозвіл турецького султана на поселення у дунайських гирлах. Разом з ними оселялось й російське, переважно селянське-старообрядницьке населення, назване липованським або пилипонським. Активна розбудова Січі задунайцями і пов’язаний з ним перерозподіл земель як засіб для існування мав призвести до конфлікту з некрасівцями. Значення мала не лише вигідна земля у дунайському гирлі, плавні, рибні лови, не останню роль відігравали і різні релігійні конфесії запорозьких та некрасівських козаків. Доки турецький уряд не звертав уваги на стосунки між задунайцями і некрасівцями, взаємини між ними дійшли до кривавих розправ. Турецька адміністрація змушена була втрутитися і наказала задунайцям перейти в район Сеймен Ісакчинської округи (за 50 верств вище від Гірсова по Сухому Дунаю). Січі з відповідним устроєм в Сейменах не було, тому що задунайці дивились на цю місцевість як на тимчасову.

Політичні події 90-х років XVIII ст., а саме — російсько-турецька війна 1787—1791 рр., принесли нову хвилю утікачів у Придунайські землі. Дослідники відзначають протягом 1788— 1789 рр. численні втечі