Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

найзагальнішою передумовою є вимушена стриманість, далі йде фіксація лібідо, що спрямовує його в певні напрями, і, по-третє, схильність до конфліктів, спричинена розвитком Я, яке не прийняло ті напрямки лібідо. Тож ситуація не така вже плутана й темна, як вам, либонь, могло видатись під час моїх пояснень. Правда, невдовзі ми з’ясуємо, що справилися ще не з усім. Нам слід додати щось нове, а вже відоме досліджувати далі.

Щоб довести вплив розвитку Я на схильність до конфліктів, а водночас і на етіологію неврозів, я подам вам приклад, що анітрохи не відступає від правди, дарма що вигаданий від початку до кінця. Я назвав його так само, як називається один з фарсів Нестроя: «У бельетажі й на першому поверсі». Припустімо, на першому поверсі живе швейцар, а в бельетажі домовласник, заможний і шляхетний чоловік. Обидва мають дітей, і, припустімо, доньці домовласника дозволено без ніякого нагляду гратися з пролетарською дитиною. І тоді легко може статися, що їхні ігри наберуть непристойного, тобто сексуального характеру, вони гратимуть в «батька-матір», спостерігатимуть одна одну під час виконання інтимних функцій і подразнюватимуть одна одній статеві органи. Причому швейцарова донька може відігравати роль спокусниці, бо, попри свої п’ять чи шість років, могла вже чимало дізнатися про сексуальність. Ці контакти, навіть якщо вони тривали не дуже довго, можуть породити в обох дітях певне статеве збудження, яке після припинення спільних ігор може кілька років виявлятись у мастурбації. Оце спільна риса, але кінцевий результат в обох дітей може виявитися дуже різним. Швейцарова донька мастурбуватиме десь аж до початку менструацій, а потім без труднощів припинить, через кілька років знайде собі коханця, може, народить дитину, обере собі той або той життєвий шлях, а то й стане відомою актрисою і закінчить життя як аристократка. Либонь, їй припаде не така блискуча доля, але, хай там як, рання сексуальна активність не позначиться на ній негативно, не призведе до неврозів, її життя буде повновартісне. Інакше буде з донькою домовласника. В неї дуже рано, ще в дитячому віці з’явиться відчуття, що вона коїть щось хибне, згодом, можливо, після жорстокої боротьби, вона відмовиться від мастурбаційних задоволень, але в її душі все-таки збережеться певна пригніченість. Коли в дівочому віці вона вже щось дізнається про статеві стосунки людей, то з незбагненним жахом відвернеться від них і волітиме нічого не знати. Можливо, тоді вона знову відчує нездоланний потяг до мастурбації, проте нікому не наважиться розповісти про це. В роки, коли їй уже б годилося вийти заміж і мати чоловіка, в неї виникне невроз, що позбавить її і шлюбу, і життєвих надій. Якщо ж тепер, завдяки аналізові, пощастить зазирнути в цей невроз, виявиться, що в тієї добре вихованої, розумної та шляхетної дівчини цілковито згнічені всі сексуальні жадання, проте вони існують неусвідомлено, прив’язані до її жалюгідного досвіду з подругою дитячих літ.

Відмінність двох доль, попри однаковий пережитий досвід, пояснюється тим, що Я однієї дівчини зазнало розвитку, тоді як у другої такого розвитку не відбулося. Швейцаровій доньці її сексуальна активність згодом видавалася такою ж природною і безневинною, як і в дитинстві. Натомість донька аристократа зазнала впливу виховання й перейняла його вимоги. Її Я з запропонованого їй матеріалу вибудувало ідеали жіночої чистоти та відсутності жадань; ці ідеали були несумісні з сексуальною активністю. Інтелектуальне виховання змусило дівчину втратити інтерес до жіночої ролі, яка їй судилася. Вищий моральний та інтелектуальний розвиток Я призвів дівчину до конфлікту з вимогами її сексуальності.

Сьогодні я зупинюся ще й на другому пункті розвитку Я: і через те, що він певною мірою дозволяє нам бачити далі, і тому, що він найкраще годиться для обґрунтування, якого ми так прагнемо, гострого й не зразу очевидного розмежування інстинктів Я і сексуальних інстинктів. Розглядаючи два процеси розвитку — Я та лібідо, — слід наголосити аспект, якому ми ще досі не надавали достатньої уваги. Ці процеси — по суті, спадщина, скорочене повторення еволюції, якої з давніх-давен упродовж тривалого часу зазнавало все людство. На мою думку, філогенетичне походження розвитку лібідо просто очевидне. Згадайте, що в одного класу тварин апарат статевих органів найтісніше пов’язаний із ротом; в іншого класу статеві органи не відокремлені від екскреторного механізму, ще в іншого вони пов’язані з органами руху, — це все цікаво описано в неоціненній книжці В. Бельше. Отже, у тварин усі види, так би мовити, збочень інкрустовані у форми їхньої сексуальної організації. Проте в людини такий філогенетичний погляд почасти затемнює та обставина, що по суті вспадковане все-таки здобувається заново в процесі індивідуального розвитку, — певне, тому, що ті самі обставини, які колись спонукали прийняти його, існують і досі та діють на кожного окремого індивіда. Я маю на увазі, що колись вони діяли творчо, а тепер діють лише як стимул. Крім того, немає сумніву, що перебіг наперед визначеного розвитку може зазнавати змін і порушень у кожного окремого індивіда внаслідок нових зовнішніх впливів. Проте сила, що змусила людство до такого розвитку і ще й досі виявляє свій тиск у тому самому напрямі, нам відома: це знову-таки стриманість, до якої зобов’язує реальність, або, коли дати їй її справжнє величне ім’я, життєва необхідність, ’Ανα´γκη. Вона виявилася суворою вихователькою і чималого нас навчила. Невротики належать до дітей, що на них ця сувора сила подіяла згубно, проте такий ризик неминуче існує при всякому вихованні. А втім, це вшанування життєвої необхідності як рушія еволюції не вимагає, щоб ми зреклись уявлення про «внутрішні тенденції еволюції», коли такі й справді виявляться.

Украй прикметно, що сексуальні інстинкти та інстинкти самозбереження, зіткнувшись із реальною життєвою необхідністю, поводяться неоднаково. На інстинкти само­збереження та решту пов’язаних із ними інстинктів легше справити виховний вплив; вони рано навчаються коритися необхідності і пристосовувати свій розвиток до вимог реальності. Це цілком зрозуміло, бо ніяким іншим чином вони не можуть отримати об’єкти, яких потребують, а без тих об’єктів індивід загине. Сексуальні інстинкти виховувати важче, бо на початку їм об’єкти не потрібні: адже вони майже паразитично поєднуються з іншими фізіологічними функціями і можуть автоеротично задовольнятись на власному тілі; попервах сексуальні інстинкти уникають виховного впливу реальної необхідності, а в багатьох людей вони в тому чи тому аспекті протягом усього їхнього життя зберігають той характер упертості й неподатливості впливам, який ми називаємо «нерозважливістю». Крім того, можливість виховувати юну особу, як правило, вичерпується тоді, коли її сексуальні потреби наберуть повної сили. Вихователі знають про це, тож відповідно й діють, але, можливо, результати психоаналізу спонукають їх до того, щоб переорієнтуватись і надавати головну увагу в перші роки дитинства — починаючи ще з немовляти. Маленька людина в чотири або п’ять років часто вже остаточно сформована і потім лише поступово виявляє те, що вже сформоване в ній.

Щоб по-справжньому оцінити значення згаданої вище різниці між обома групами інстинктів, треба трохи відступити й запровадити ще одне міркування, яке годилося б назвати економічним. Таким чином ми вийдемо на один з найважливіших і, на жаль, один з найтуманніших теренів психоаналізу. Ми запитуємо себе, чи можна визначити якусь головну мету роботи нашого психічного апарату, й даємо найпершу відповідь, що та мета полягає в отриманні насолоди. Здається, ніби вся наша психічна діяльність спрямована на прагнення насолод і уникання страждань, ніби цю діяльність автоматично регулює принцип насолоди.