Вступ до психоаналізу - Зигмунд Фрейд

до якогось надто раннього враження, пов’язаного з ненормальним ухилом інстинкту або вибором об’єкта. Часто навіть сказати важко, яким чином спромоглося те враження на таку притягальну силу для лібідо. Я розповім вам про один такий випадок, який спостеріг я сам. Один чоловік, для якого сьогодні геніталії та інші жіночі приваби нічого не означають і в якого нестримне сексуальне збудження може спричинити тільки взута нога певної форми, зміг пригадати подію, що сталася з ним на шостому році життя і виявилась визначальною для фіксації його лібідо. Він сидів на стільчику біля гувернантки, що давала йому урок англійської мови. Гувернантка, стара, суха і негарна панночка з водявими очима і кирпатим носом, мала того дня хвору ногу і тому, не скинувши оксамитового капчика, витягла її вперед і поклала на подушку, проте саму ногу найпристойнішим чином прикрила. Ота суха, жилава нога, яку він бачив тоді в гувернантки, тепер, після боязливої спроби вдатись до нормальної сексуальної активності в періоді статевого дозрівання, стала його єдиним сексуальним об’єктом, а коли до цієї ноги додавалися ще й інші риси, які нагадували про англійську гувернантку, чоловік ставав безборонною жертвою пристрасті. Але через фіксацію свого лібідо чоловік став не невротиком, а збоченцем, або, як ми кажемо, фетишистом ноги. Отже, ви бачите, що, хоча надмірна і до того ж дуже рання фіксація лібідо становить неодмінну передумову виникнення неврозів, її вплив виходить далеко за царину неврозів. Тобто сама по собі й ця передумова така ж невирішальна, як і згадана перед цим вимушена стриманість.

Тож тепер проблема етіології неврозів, здається, ускладнюється. І справді, психоаналітичне дослідження знайомить нас з іще одним чинником, який ми досі не враховували в нашому етіологічному ряду і який найпомітніший у випадках, коли попередній здоровий стан раптом змінюється невротичним захворюванням. У таких осіб ми звичайно виявляємо ознаки боротьби суперечливих жадань, або, як ми кажемо, психічні конфлікти. Одна частина особистості обстоює певне жадання, друга частина бореться проти нього й борониться від нього. Такий конфлікт притаманний кожному неврозові. Здається, в цьому твердженні немає нічого нового. Адже вам відомо, що наше психічне життя визначають невпинні конфлікти, які нам треба вирішувати. Отже, мають виникнути якісь особливі передумови, щоб такий конфлікт став патогенним. Можна запитати, в чому полягають ті передумови, які психічні сили беруть участь у патогенних конфліктах, як пов’язаний конфлікт з іншими факторами, що спричиняють неврози.

Сподіваюся, на ці запитання я вам зможу дати вичерпну відповідь, хоча мені знову доведеться її трохи схематизувати. Конфлікт спричиняє вимушена стриманість, унаслідок якої лібідо, позбавлене свого задоволення, змушене шукати собі нові об’єкти та способи задоволення. Доконечна умова конфлікту — несхвалення цих інших способів та об’єктів однією частиною особистості, тож з’являється вето, яке зразу унеможливлює нові способи задоволення. Звідси відкривається шлях до формування симптомів — ми простежимо його трохи згодом. Відкинуті сексуальні жадання спромагаються утверджуватись кружними шляхами, хоча з огляду на заборону все-таки зазнають певних перекручень та пом’якшень. Кружні шляхи — це шляхи утворення симптомів, симптоми — це нові задоволення, які тепер замінили старі, вони необхідно зумовлені фактом вимушеної стриманості.

Значення психічних конфліктів можна сформулювати й інакше, кажучи: щоб зовнішня вимушена стриманість стала патогенною, її має доповнити внутрішня вимушена стриманість. Якщо це сталося, то природно, що зовнішня і внутрішня стриманість пов’язані з різними засобами та об’єктами. Зовнішня стриманість усуває можливість задоволення, внутрішня стриманість прагне перекрити ще й іншу можливість, навколо якої, власне, й розгортається конфлікт. Я віддаю перевагу саме цьому способові пояснення, бо тут криється ще й додатковий зміст. Адже він безперечно свідчить, що внутрішні гальма виникли в прадавні періоди розвитку людини з реальних зовнішніх перешкод.

Що ж то за сили, які породжують протест проти сексуальних жадань, становлячи другу сторону патогенного конфлікту? Вони, якщо дати найзагальнішу характеристику, не є сексуальними інстинктами. Ми їх об’єднуємо як «інстинкти Я», психоаналіз неврозів переносу не дає нам жодного задовільного підступу до дальшого вивчення їх; у найкращому разі ми трохи дізнаємося про них завдяки опорові, який вони чинять аналізу. Отже, патогенний конфлікт — це конфлікт між інстинктами Я та сексуальними інстинктами. Щоправда, в цілій низці випадків створюється враження, ніби це конфлікт між різними суто сексуальними жаданнями, але це, власне, те саме, бо з двох сексуальних жадань, що беруть участь у конфлікті, одне, так би мовити, завжди схвалене Я, тоді як друге породжує протест того Я. Тож і в цьому випадку перед нами конфлікт між Я та сексуальністю.

Шановні добродійки і добродії! Дуже й дуже часто, коли те, що відбувається в психіці, психоаналіз тлумачив як вияв сексуальних інстинктів, йому обурено закидали, що людина складається не з самої сексуальності, в психічному житті, крім сексуальних, є ще інші інтереси та інстинкти, не «все» слід висновувати з сексуальності й т. ін. Що ж, дуже втішно бодай раз погодитись зі своїм опонентом. Психоаналіз не забув, що є й несексуальні інстинкти, він побудований на чіткому відмежуванні сексуальних інстинктів від інстинктів Я і на кожен висунений протест заявляє, що неврози породжені не сексуальністю, а конфліктами між Я та сексуальністю. В психоаналізу нема жодної очевидної причини заперечувати існування або значення інстинктів Я через те, що він вивчає роль сексуальних інстинктів у хворобах та житті взагалі. Тільки йому вже долею судилося зосередитись передусім на сексуальних інстинктах, бо завдяки неврозам переносу вони стають найприступніші для дослідження, бо він зобов’язаний досліджувати те, що знехтували всі інші галузі науки.

Хибно було б стверджувати й те, буцімто психоаналіз узагалі не переймається несексуальним складником особистості. Саме розмежування між Я і сексуальністю з надзвичайною виразністю показало нам, що й інстинкти Я теж проходять важливий шлях розвитку, який, з одного боку, не є цілком незалежним від розвитку лібідо, а з другого — й сам на нього впливає. Проте розвиток Я ми знаємо набагато гірше, ніж розвиток лібідо, бо лише завдяки вивченню нарцисичних неврозів у нас з’явилась надія розкрити структуру Я. Однак уже є видатна спроба Ференці теоретично реконструювати стадії розвитку Я, і ми маємо принаймні дві добре обґрунтовані вихідні тези, зіпершись на які, можна далі досліджувати цей розвиток. Ми аж ніяк не вважаємо, що сексуальні інтереси особи з самого початку суперечать її інтересам самозбереження; радше Я на кожному новому щаблі розвитку намагається досягти гармонії зі своєю тогочасною сексуальною організацією і пристосовується до неї. Послідовність окремих стадій розвитку лібідо визначена, напевне, якоюсь наперед визначеною програмою, проте на цей процес безперечно може впливати Я; слід припустити, що існує певний паралелізм, тісна взаємопов’язаність між стадіями розвитку Я і лібідо; ба більше, порушення такої відповідності може стати патогенним чинником. Але для нас набагато важливіше дізнатись, як поводиться Я, коли його лібідо має сильну фіксацію на одній із попередніх стадій свого розвитку. Я може погодитись із фіксацією і відповідною мірою теж стане збоченим, або, що, власне, те саме, інфантильним. Але до такої прив’язаності лібідо воно може поставитись і неприхильно, внаслідок чого там, де лібідо зазнало фіксації, Я запроваджує згнічення.

Таким чином ми дійшли висновку, що третій чинник в етіо­логії неврозів — це схильність до конфліктів, однаковою мірою залежна і від розвитку Я, і від розвитку лібідо. Отже, ми вже доповнили свої уявлення про етіологію неврозів. Першою,