Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

Вправність та легкість, з якими цей народ обтесав себе, свідчать про те, що його володар мав гіршу думку про своїх підданців, ніж вони заслуговували, і що вони не були тварюками, хоча йому подобалося їх так називати. Жорстокі заходи, яких він уживав, були зайвими; він незгірш досяг би своїх цілей м’якшими засобами 24.

Монтеск’є віддавав перевагу теорії про «вплив клімату» на звичаї та манери, провівши головне розмежування між Європою та Азією, а також між Північчю та Півднем самої Європи. Увага до клімату як до політичного чинника приховувала виникнення Східної Європи протягом XVIII сторіччя, однак Монтеск’є, котрий невідступно тримався поняття «Північ», без вагань розміщував Росію в Європі. У допетровській Росії звичаї, що їх принесли татари-завойовники, «не відповідали клімату», а отже, варварство було там аномалією. Тому Петро не йшов проти природи, коли «давав європейські манери європейському народу» 25. Припускаючи можливість існування країн Європи без європейських манер, Монтеск’є накреслив контури важливого нового підходу до філософського поділу континенту.

Монтеск’є писав про Росію здалеку, виводячи висновки із суворих кліматичних умов, яких він так і не відчув. У 1728 році він побував у Відні і отримав запрошення відвідати Санкт-Петербурґ; вагаючися, чи їхати, чи ні, він замовив примірник Фонтенелевого панегірика про Петра. Врешті-решт він дістався лише до Угорщини, а звідти подався назад до Венеції. «Я хотів побачити Угорщину, — писав він, — бо колись усі держави Європи перебували у тому стані, в якому Угорщина перебуває досі, і я хотів ознайомитися зі звичаями наших предків» 26. Угорщина, яку він бачив, і Росія, яку він уявляв, на думку Монтеск’є, належали до Європи, але між їхніми звичаями і західноєвропейськими лежала прірва, котру можна було подолати лише за допомоги теорії відсталості й розвитку.

Вольтерові «Оповіді» вийшли 1748 року після відмови росіян надати йому необхідні матеріали для повнішої (296) історії Петрового царювання. У 1745 році він звернувся до Єлизавети з пропозицією написати про її батька, аби «звести монумент на його славу мовою, якою тепер розмовляють майже по всіх дворах Європи» 27. Однак Російська Академія все ще сумнівалася, чи можна сповірити на чужоземця життєпис Петра Великого. Вольтер, якого таким робом відкинули росіяни, був ще більше схильний затято сперечатися з Монтеск’є, стверджуючи, що росіяни всім зобов’язані Петрові. «До нього його народ, — писав він на початку «Оповідей», — засвоїв лише основи ремесел, яких учить необхідність». У висновках гадана примітивність цього народу підкреслювалась пародійними математичними розрахунками, мовляв, малоймовірно, щоб хтось, подібний до Петра, «геній, настільки відмінний від духу свого народу», з’явився поміж варварами, аби цивілізувати їх. Вольтер прирівнював Петра до Прометея; натомість Монтеск’є не бачив у досягненнях Петра нічого титанічного, бо той лише дав європейські манери європейській нації. Однак для Вольтера процес цивілізування Росії означав відверте перенесення ремесел і мистецтв з протилежного кінця континенту: «Наразі у Санкт-Петербурзі є французькі актори та італійські опери. Велич і навіть смак у всьому перевершили варварство». Навіть французька мова при дворі Єлизавети (як «майже по всіх дворах Європи») переважала, «мірою того (à mesure), як ця країна ставала цивілізованою». Тут шкала розвитку стає вимірюваною, і з’являється модель розвитку, яку Вольтер вважав універсальною: «В Африці є такі великі реґіони, де людям потрібен свій цар Петро» 28. Саме у Східній Європі просвічений абсолютизм виявився життєздатним як політична теорія і формула розвитку та цивілізування.

Нарешті у 1757 році, коли Франція та Росія стали союзниками у Семирічній війні, Санкт-Петербурґ згадав про давнішнє зацікавлення Вольтера повною історією Петра. «Ви пропонуєте мені, — відповідав він, — те, що я прагнув от уже 30 років; я не міг би ліпше завершити свою діяльність, ніж присвятивши мої останні дні та зусилля цій праці». Для Вольтера ця праця була логічним продовженням зацікавлення, що з’явилося десятки років тому, і коли через два роки вийшов перший том, він не поставив на ньому свого прізвища, а просто зазначив, що книжку написав «автор (297) «Історії Карла XII»» 29. Попри риторичне пишномовство про «останні дні та зусилля», Вольтерові лишалося жити ще 20 років. Перебільшення власної немічності (у 1757 році йому було 63 роки) пояснювалося наміром Вольтера відхилити запрошення Єлизавети приїхати до Санкт-Петербурґа для архівних досліджень.

Ця відмова означала, що під час роботи Вольтер здебільшого покладався на листування з фаворитом Єлизавети Іваном Шуваловим, який забезпечив йому прихильність цариці й угамовував гнів досі невдоволеної Російської Академії. Майже одразу Шувалов надіслав Вольтерові деякі джерела, тож Петро, цей прославлений мандрівник, вирушив до Європи ще раз — позувати для свого філософського портрета 30. Від самого початку біографію Петра задумано як твір європейського масштабу, її написано французькою для всіх дворів Європи. Вольтер у листі до Шувалова нагадував йому про це, відкидаючи вузький погляд: «Ми говоримо про всю Європу, отже, ні ви, ні я не повинні обмежувати свій погляд петербурзькими дзвіницями» 31. Вольтер, звісно, ніколи не бачив цих дзвіниць, не кажучи вже про те, що з них видно, але в листах він нібито поділяє точку зору свого російського кореспондента («ні ви, ні я») — аби разом вони швидше подолали її обмеженість.

Вольтер був цілком свідомий того, що саме завдяки його авторству книжка про Петра стане загальноєвропейською подією: «Я постану перед усією Європою, піднісши їй цю історію». Саме тому він опирався тискові росіян, які домагалися від його твору ще більшого потоку лестощів. «Чимало освічених людей Європи вже засуджують мене за те, що я збираюся написати панегірик і грати роль підлесника», — писав він Шувалову 1758 року, за рік до виходу твору в світ 32. У 1763 році, коли обидва томи вже було опубліковано, д’Аламбер у приватному листі написав, що цей твір «викликає нудоту своєю ницістю та заяложеними вихваляннями», а принц де Лінь пізніше запевняв, що сам Вольтер нібито зізнавався, мовляв, його підкупили розкішні хутра, які він отримав у подарунок. Двадцяте століття винесло не менш суворий присуд цій книжці. Пітер Ґей називає її «зібранням грубих лестощів, замаскованих під історію» 33. (298)

Безперечно, під час написання твору, протягом 1757–1763 років, Вольтер перебував під тиском Росії, але найбільше він залежав не від лисячого хутра, а все-таки від потреби одержувати документальні джерела про Петра. Вольтер, сам чужоземець, писав історію про Петра, користуючись працями інших чужоземців, зокрема географічним дослідженням Штраленберґа (виданим німецькою у Стокгольмі 1730 року та французькою в Амстердамі 1757-го, коли Вольтер почав працювати над своєю книжкою), а також спогадами