Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Історик Альбер Лортоларі описав «російський міраж у Франції» впродовж XVIII століття — той ілюзорний образ, який створили зачаровані філософи і який розпочався із «міфу про Петра», а закінчився «легендою про Катерину» 17. Перший міф бере початок із візиту самого Петра до Франції у 1717 році й панегірика на смерть Петра, написаного у 1725 році Бернаром де Фонтенелем спеціально для Французької Академії наук. Цей міф особливо розвинувся у творчості Вольтера, чий авторитет і вплив перетворили Петра на головного політичного героя Просвітництва, незважаючи навіть на те, що Руссо в «Суспільній угоді» вдалося зберегти і неґативне тлумачення його діяльності. У 1759 році, коли вийшов перший Вольтерів том про Петра, міф почав побутувати в цілком новому жанрі: Антуан Тома під впливом Вольтера розпочав роботу над епічною поемою «Петреїда», на взірець Верґілієвої «Енеїди». Заохочений самим Вольтером, Тома присвятив решту свого життя цій поемі, навіть влаштовував читання рукописів, але до своєї смерті 1785 року він так і не встиг дописати й надрукувати її. У початкових піснях підкреслювались ті уроки цивілізації, які Петро засвоїв протягом своїх подорожей до Англії, Франції та Голландії. Вірші, у яких Тома викладав уже усталені банальності міфу про Петра, часом були просто жахливі:
Я бачу: деспотизм в твоїх руках повсюду Зненацька почина служити щастю люду… (Je vois le despotisme en tes heureuses mains, Etonné de servir au bonheur des humains…) І доля сліпо вже по-звичному не йде, Десятки-бо століть стискаються в одне (Et, du trop lent destin changeant l’ordre commun, Que dix siècles pressés viennent s’unir en un) 18. (Переклад Тараса Цимбала).У міфі про Петра тісно переплелися просвічений деспотизм і пришвидшений поступ, котрі задавали ідею Східної Європи як краю відсталості. (293)
Вольтер стверджував, нібито бачив Петра, коли той прибув до Парижа у 1717 році, але говорити про це він почав лише після 1759 року, вже перед самою публікацією першого тому «Петра Великого». «Побачивши його 40 років тому, коли він заходив у паризькі майстерні, — згадував Вольтер, — ані він, ані я не підозрювали, що колись я стану його істориком» 19. Можливо, молодий Вольтер справді бачив Петра у 1717 році, але спогади про цей епізод, як і про матір Катерини, були частиною гри, що мала налагодити особисті зв’язки в літературному спілкуванні, котре породжувало відмінний матеріал для міфу і легенди. Інші очевидці перебування Петра у Парижі спростовували його причетність до «варварства» Росії. Зокрема, маршал Вілеруа вважав, що «цей начебто варварський володар зовсім не такий». Однак Сен-Сімон стримав своє захоплення Петром, бо зауважив у ньому «чіткий відбиток давнього варварства його країни», тож дещо зловтішно вітав «цього монарха, який хотів підняти себе і свою країну від варварства» 20. Отож розвиток варварської країни залежав від цивілізаційних реформ варварського володаря. Однак рецепт просвіченого абсолютизму як найдієвішого ліку для Східної Європи кінець кінцем оминув цю дилему й тріумфально утвердився, коли правителькою Російської імперії стала Катерина, особа неросійського походження.
У 1717 році Петро відвідав Французьку Академію наук і став її почесним членом. Під час цього візиту він подарував їй дуже високо оцінені мали Росії. На смерть Петра у 1725 році секретар Академії Фонтенель створив панегірик (а через два роки по тому він написав панегірик на смерть сера Ісаака Ньютона). Посмертний панегірик був жанром, який найкраще вдавався Фонтенелю, авторові славнозвісних «Діалогів мерців»; а риторичне відкриття Росії не менше пасувало авторові «Множинності світів». Твір Фонтенеля відбиває основні риси міфу про Петра у XVIII сторіччі, описуючи процес розвитку, в якому сама Росія правила за чисте полотно для царя, перебуваючи на нульовому рівні цивілізації: «Все у Московії належало зробити (tout était à faire), бо нічого було вдосконалювати». Петро мусив «створити новий народ». Ця теза припускала варіювання рівнів цивілізації, отож Росія могла вчитися у «мудріших і витонченіших націй» і (294) незабаром досягнути «їхнього рівня», пришвидшено крокуючи навздогін «повільному розвитку, через який вони мусили раніше пройти» 21. Ці формули у 1750-х роках явно стали програмними, і Вольтер, працюючи над «Петром Великим», лише трохи змінив означення Фонтенеля, аби чіткіше висловити ідею відносного розвитку допетровської Росії: «майже все ще належало зробити» 22.
Коли Петро уперше з’явився у творах Вольтера як герой і як історична проблема, він був суперником Карла XII у боротьбі за панування над Східною Європою і його погибеллю. Протягом 1730-х років, коли виходили нові успішні видання цієї історії, Вольтера почало бентежити, що він сам зачарований завойовницьким духом Карла. В редакції 1739 року він додав нові матеріали до образу Петра як альтернативного героя: «Одна людина самотужки змінила найбільшу імперію в світі». Але при цьому, на думку Вольтера, який намагався ставитися до Петра критично, цареві бракувало «гуманності»: «Жорстокість у розвагах, дикість у манерах, варварство у помсті поєднувалися з багатьма чеснотами. Він цивілізував (poliçait) свій народ, хоч сам був дикуном». Петро особисто карав злочинців, і Вольтер не забув згадати, що «в Африці є володарі, котрі власноруч проливають кров своїх підданців, але ці володарі вважаються варварами». Філософ навіть натякав на те, що Петро засудив на смерть власного сина, і це заплямувало «все те добро, яке він зробив своїм підданцям» 23. Перемістивши увагу з Карла на Петра, він трохи видозмінив концепцію панування у Східній Європі: тепер воно уявлялося як процес цивілізування, а не як просте завоювання. Образ Петра ілюстрував проблему місцевого протагоніста — росіянина, котрий скидався на африканця, що вважався варваром, — на противагу чужоземному пройдисвіту зі Швеції або чужоземній принцесі з Німеччини.
У 1748 році Монтеск’є подав кілька зауважень про Петра у праці «Про дух законів», а Вольтер навіть видав «Оповіді про царя Петра Великого» як начерк до майбутньої вичерпнішої праці. Монтеск’є зробив Петра головним героєм розділу про «природні способи міняти манери та звичаї народу». Зміну звичаїв за допомоги законодавства він вважав за щось неприродне, а примусове гоління борід та укорочення одягу (295) за наказом Петра називав «проявами тиранії», зайвими в російських
