У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

дійшов автор, були невтішними. Виявилося, що саме в Російській імперії був найбільший асиміляційний тиск, найбрутальніша політика зросійщення. До того ж саме в Україні, поряд із Польщею та Бессарабією, були найгірші умови для розвитку народної мови та національної літератури. Автор із сумом був змушений констатувати, що «після 1876 р. українська література неначе засуджена на смерть». Проте він знаходить серйозні підстави для оптимізму і доводить, що українська література має перспективи для подальшого розвитку. Тут він виходив із твердження Огоновського про те, що свою літературу має той народ, у якого є власна історія, мова та світогляд. Навіть втрата політичної самостійності, відсутність своєї держави не здатна цьому завадити. Нечуй-Левицький висловив тверде переконання: «Ми, українці, маємо багатий національний ґрунт, багату народну оригінальну поезію, і на сьому расовому (етнічному — Авт.) ґрунті розвивалась і буде далі розвиватись українська література, навіть без усякої помочі російської державності»[166]. Більше того, він висловив припущення, що державність може бути й шкідлива для розвитку літератури. Зокрема, абсолютизм в Російській імперії завдав шкоди багатьом талантам, а великоросійська література не може похвалитися могутністю і глибокими ідеями.

Ставлення українців до російської літератури також було предметом своєрідної дискусії, яка розгорнулася на сторінках львівського журналу «Зоря» у 1888—1889 рр. між М. Драгомановим (тут під псевдонімом Чудак) та Б. Грінченком (Вартовим).

Однак повноцінна полеміка між цими провідними діячами українського руху відбулася у 1892—1893 рр. Початок їй був покладений Грінченком, який у газеті «Буковина» (м. Чернівці) розпочав серію публікацій під загальною назвою «Листи з України Наддніпрянської». У відповідь Драгоманов публікує «Листи на Наддніпрянську Україну» в журналі «Народ» (Коломия, Львів) та частково в тій же «Буковині». Пізніше обидва тексти вийшли окремими виданнями.

Зокрема, Грінченко розглядав українську літературу в контексті її внеску в розвиток національної свідомості. Він картає багатьох українських письменників старшого покоління за угодовство з імперською владою та ідеологією. Особливо критично була сприйнята концепція М. Костомарова, викладена свого часу в статті «Малорусское слово», у першому номері «Вестника Европы» за 1881 р., згідно з якою українській літературі відводилась роль використання «для домашнього вжитку (домашнего обихода)». Не менш критично була проаналізована ще давніша стаття Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873—1874 рр.), де з «панруських» позицій ішлося про передову «общеруську європейську» літературу та літератури для/про простонароддя — «великоросійську» й «Малоросійську». Натомість Грінченко був переконаний, що не може існувати ніяких «підлітератур» для різних соціальних верств (російської — для вищих освічених і малоросійської — для темних соціальних низів) та літератур для «домашнього вжитку». Існують літератури, які виступають виявом інтелектуального життя цілого народу, разом із його соціальними верхами і соціальними низами. Ця аксіома стосувалася й українського випадку. Щодо генези української літератури, то Грінченко рішуче заперечував тезу про її «виділення» із «всеросійської» літератури. Він стверджував, що «українська література існувала на Русі-Вкраїні з часів князівських, бо завсігди українська нація почувала духовну потребу виявляти своє духовне життя в письменстві і завсігди виявляла»[167]. І надалі «вкраїнська література не була, не є і не буде часткою чи паростком од Московщини, а була, є і буде самостійною літературою, що в ній силкується виявляти своє розумове життя вкраїнський народ»[168]. Український народ потребує взяти все найкраще з російської та інших літератур, але не коштом своєї національної самостійності.

Натомість М. Драгоманов зауважував, що «громадська вартість» літератури базується не лише на етнографічному чи лінгвістичному ґрунті, а «на всій сумі історичних і культурних обставин, в котрих живуть народи». Оцінюючи реальну ситуацію в Україні, він був переконаний, що літературно-національний процес ще далекий від завершення. Зокрема, він неодноразово звертав увагу на те, що Шевченко «не думав непремінно виробляти осібну, самостоячу літературу й мову». У заперечені цього постулату він вбачав переоцінку опонентом літературного українського націоналізму Шевченка: «У Шевченка ще не було думки виробляти непремінно самостоячу українську літературу... Думка виробити зовсім самостоячу літературу українську пізніша від Шевченка і ще досі не опанувала всіма українолюбцями в Росії»[169]. Зрештою, він припускав, що українським діячам Наддніпрянщини не варто поспішати відмовлятися від російської («спільноруської») літератури як своєї (рідної). Інакше «українська публіка, якби зосталась без письменства російського, то була б сліпа і глуха»[170]. Перспективи літературного розвитку, на думку Драгоманова, лишалися ще не визначеним. Він бачив можливість кристалізації самостійної української літератури, але й припускав можливість, що «українці зостануться навіки з двома літературами, а не з однією».

Як бачимо, дискусії кінця XIX ст., попри їхній незавершений характер, мали важливе значення для конституювання української літератури як національної. Має слушність Т. Гундорова, яка вслід за І. Франком називає покоління українських діячів останньої чверті XIX ст. «Молодою Україною». Саме воно значною мірою взяло на себе завдання переосмислення самоідентифікації цілої спільноти і визначення його на користь «українства», у тому числі й через «обґрунтування одноцілої літературно-культурної традиції українського письменства»[171].

Нова естетична ситуація, яка склалася на межі XIX і XX ст., пов’язується з поширенням в літературі модернізму. Однак, як зауважують літературознавці, на відміну від європейського, ранній український модернізм був явищем не лише естетичним, але й культурно-історичним (мав потужний потенціал національно-культурного міфотворення), тобто таким, що окреслював нові шляхи самовизначення української спільноти, передовсім національні. Зрозуміло, що поява такої новації безпосередньо впливала й на визначення ідентифікаційної функції літератури.

Для українського літературного процесу знаковим явищем була позиція київського журналу «Українська хата» (1909—1914 рр.), передовсім провідних його авторів — М. Євшана, М. Сріблянського (М. Шаповала) та А. Товкачевського. Культурна платформа цього видання ґрунтувалася на послідовній політичній орієнтації. С. Павличко досить чітко визначила сутність останньої: «Політичну філософію журналу становив націоналізм. Модернізація і радикалізація політичної думки служила тлом і необхідною умовою модернізації естетичної думки й самого дискурсу»[172]. Характерною ознакою націоналізму «хатян» було домінування індивідуалізму, ширше соціальне бачення і відкритість до нових ідей, головним чином західних. М. Сріблянський окреслюючи ці нові підходи, писав: «...Українство жило й живе тепер з одного імпульсу — націоналізму, який і мусить охопити життя всієї нації, а не тільки окремої верстви — селянської... Наша література, будучи... подачкою селянській клясі, йшла шляхом мертвого націоналізму, бо він був тільки в уяві, а не складав суті в світогляді носителів нашого національного відродження»[173]. Тому не випадково, що такі новації викликали в українському середовищі досить показову дискусію, опонентами до висловлених ідей виступала насамперед газета «Рада» та основний на той час теоретик народницької орієнтації С. Єфремов.

Своєрідним підсумком розвитку української літератури була поява у передвоєнний час кількох