Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Однак прибрали лише найочевиднішу брехню. Незважаючи на те, що текстура більше не імітує фізичний світ, фізичні закони все ще діють у тому сенсі, що об’єкти поводяться так, ніби ви дійсно їх переміщуєте і тягнете. Чи станемо ми колись настільки близькими з цифровим світом, що зможемо від цього відмовитися і перейдемо, наприклад, до керування просто силою думки, покаже час. Принаймні наш мозок достатньо гнучкий, щоб звикнути до інтуїтивного поводження із законами, які не схожі на земні закони фізики. Астронавти використовують комп’ютерне моделювання, аби ознайомитися з позаземними фізичними законами перед тим, як летіти в космос. А досвідчені гравці комп’ютерних ігор, таких як Portal, де можна застрибнути в телепортаційну діру та впасти вгору, знають, що звикнути можна до всіх фізичних маневрів, навіть до таких, від яких волосся в Ньютона стало б дибки.
Проте навіть у цифрових буднях ми все ще є аналоговими істотами, і навіть у майбутньому, коли комп’ютери зможуть підключатися просто до кори головного мозку, ми все ще розумітимемо цей світ як щось, що можна натиснути і перенести, відчути на дотик. Коли йдеться про емоції, ми також повертаємося до фізичних відчуттів: нас щось зворушує, заторкує, всередині стає гаряче і холодно. Мабуть, нам не судилося повністю відірватися від реального світу і припинити його копіювати.
Дата-моргана, або цифровий міраж
У 2012 році відеоролик під назвою «Справжня угода» (The Real Deal) викликав ажіотаж у Великій Британії. В ньому чоловік у сорочці та краватці їде вулицями темного та стерильно чистого міста, усе анімовано у стилі комп’ютерної гри, а голос оповідача тим часом скаржиться, що він не відчуває себе «живим». «Якщо ти хочеш чогось справжнього, то повинен знати, де шукати», – каже голос, коли головний герой під’їжджає і відчиняє двері відокремленого гаража у пошарпаному мікрорайоні. Вуаля – приміщення повне справжніх речей, які, очевидно, є предметами незаконної торгівлі антикваріатом. Стеля повна старомодних лампочок. Бюсти, дрібнички та книги заповнили полиці, на задньому плані видно скелет коня, а за письмовим столом сидить чоловік у куртці з багатьма заклепками і насолоджується своїм гамбургером – ймовірно, в цьому ідеальному цифровому місті жир та вуглеводи також заборонені.
Після того, як головний герой кладе на стіл сумку, ймовірно, повну готівки, він йде в самий кінець гаража і зриває тканину, під якою ховався автомобіль – червона Toyota GT86. Ще до того, як він вигукне «Ось що я називаю справжнім!», глядач розуміє, що ця модель автомобіля є об’єктом реклами. Чоловік мчить в авто і відчуває себе настільки реальним, що в нього аж мурашки по шкірі. Згодом за ним женуться «вартові емоцій», але головний герой відривається від них і залишає за собою хмару пікселів на кожному повороті, а тоді врешті-решт пробивається крізь цифрову стіну з написом «кінець світу», і ми бачимо, як він зникає в реальному світі по той бік, віддаляючись мальовничою дорогою сільської місцевості.
Очевидно, творці реклами очікували, що сучасний покупець автомобіля ототожнюватиме себе з головним героєм, який живе у цифровому безликому світі, де все контролюється і підтримується в порядку. І кожен мріє про такий об’єкт, який може допомогти пробити стіну і вирватися у реальний світ, по той бік усіх пікселів та цифрових пристроїв. Toyota явно не очікувала втручання британської рекламної комісії, яка заборонила рекламу через заклики тої до «безвідповідальної поведінки за кермом», яка створила багато аварійних ситуацій в цифровому місті. Компанія також не передбачала, якою вигідною для них стане ця заборона: цільовій групі годі було отримати краще підтвердження того, в якому надмірно контрольованому суспільстві вони живуть. Цю справу стали висвітлювати газети та автомобільні журнали, ефективність рекламного ролика і в грошовому еквіваленті була виграшною для компанії, і йдеться про мільйони. Дехто навіть запідозрив Toyota в тому, що компанія сама стоїть за позовами, які роздули скандальність справи.
Постановка сучасного життя у вигляді комп’ютерної гри пробуджує принаймні декілька емоційних переживань водночас. По-перше, ми згадуємо, що «все життя – театр», і тут сценаристом є хтось інший, не ми. По-друге, занепокоєння, яке людство знає із часів промислової революції, коли виникло відчуття, що довкола одні копії, які є взаємозамінними продуктами масового виробництва. І на додачу ще й тривога, що все перейшло в цифровий світ. Сучасні споживачі за екранами можуть відчути себе ізольованими. Тепер дедалі менше людей платять готівкою, ніхто не пише паперових листів, ніхто не клеїть фотографії в альбоми, – все тепер відбувається через цифрові носії.
Можливо, ми перебуваємо на перехідному етапі, але, схоже, нам потрібно витрачати все більше ресурсів, аби зрозуміти, що зі всього потоку цифрової інформації є правдивим, а що ні: спам-фільтри постійно фільтрують листи, які надходять не від реальних людей, потрібно докласти зусиль, щоб зрозуміти, які статті та тексти є справжніми, а які є результатом машинного перекладу чи штучно згенеровані для того, щоб продати товар. Цікаві відеоролики на YouTube виявляються вірусними рекламними кампаніями, і вмить вони вже перестають здаватися такими дотепними. Чи рухаємось ми у світ, де для довіри місця все менше?
У 2004 році поштарка Кеті Кешвелл подала позов через травму, отриману на робочому місці, яка зробила її нездатною виконувати прості рухи: піднімати руки, стояти, ходити, нахилятися, тягнутися. І вона отримала компенсацію. У 2009 році вона знялася в американському телешоу «Справедлива ціна» («The Price is Right»), там вона витягувалася і навіть крутила хулахуп. У 2010 році вони з чоловіком були в круїзі, під час якого мали можливість катнутися по канатній дорозі, як у найкращих традиціях бойовиків. Їм було так весело, що вона навіть опублікувала фотографії у Facebook. У 2012 році ті фотографії та запис телешоу використовувалися в судовому процесі проти неї, жінку звинуватили у шахрайстві. Їй було нікуди діватися, всі добре бачили, що вона легко і весело могла виконувати ті рухи, на які, за її попередніми заявами, була вже не здатна.
На даний момент Кешвелл не єдина, яку таким чином спіймали на брехні. Невдалі заяви, незручні ситуації, маленька та велика брехня – тепер ніщо не зникає в історії, бо все, що сталося, може довго зберігатися для нащадків на цифрових носіях. Мер норвезького містечка Воґо, Руне Ойґард, не зміг уникнути скандалу у 2013 році, коли поліція підняла тексти переписки, які доводили, що в нього був роман із неповнолітньою дівчиною. Навіть генералу Девіду Петреусу, який, враховуючи, що він виконував обов’язки голови ЦРУ, міг би приховати всі сліди, не вдалося уникнути публічного викриття у 2012 році. Його електронна скринька стала доказом
