Співучасть у злочині - Ігор Іванович Митрофанів

— встановлює коло цих осіб, принципи та умови їхньої відповідальності за вчинення злочинних діянь;

— закріплює критерії призначення покарання особам, які спільно беруть участь у вчиненні злочинів, тобто орієнтує суд на справедливе, законне та обґрунтоване обрання конкретного кримінально-правового засобу впливу на співучасника злочину;

— дає змогу обґрунтувати відповідальність осіб, які самі безпосередньо не вчиняли злочину, але певним чином сприяли його вчиненню. Цим самим і визначається коло діянь, що безпосередньо не передбачені в нормах Особливої частини КК України, але є суспільно небезпечними і, відповідно, вимагають кримінально-правового врегулювання[47];

— сприяє правильній кваліфікації злочину: 1) у деяких випадках співучасть передбачена КК як обов’язкова ознака основного складу злочину, тобто такий злочин не може бути вчинений одноосібно (наприклад, злочини, за вчинення яких покарання передбачене ст. ст. 257, 293, 294 КК України); 2) у деяких випадках співучасть передбачена КК як обов’язкова ознака кваліфікованого або особливо кваліфікованого складу злочину (наприклад, злочини, за вчинення яких покарання встановлене ч. 2 ст. 127, ч. ч. 3, 5 ст. 191, ч. ч. 2, 3 ст. 199 КК України)[48];

— є основою для визначення форм організованої злочинної діяльності.

У КК УРСР 1960 р. положення інституту співучасті містилися лише у ст. 19. У цій статті було зазначено, що співучастю визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні злочину (ч. 1 ст. 19 КК 1960 р.)[49]. Загальна частина КК України 2001 року включає окремий розділ під назвою «Співучасть у злочині» (ст. ст. 26–31), в якій знайшли своє законодавче закріплення всі основні положення цього інституту, розроблені наукою кримінального права та вироблені судовою практикою їх застосування.

Зіставлення законодавчих конструкцій дозволяє дійти висновку, що поняття співучасті певним чином змінилося. За ст. 26 КК України 2001 р., співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Відмітною рисою нового формулювання є визнання того, що співучасть є можливою тільки в умисному злочині. Раніше деякі з авторів послідовно розвивали теорію про можливість вини у формі необережності при вчиненні злочину у співучасті. Так, на думку А. Н. Трайніна, співучасть має місце у всіх випадках спільного вчинення декількома особами одного й того ж самого необережного злочину[50].

М. Д. Шаргородський вважав, що співучасть є можливою тільки в тих необережних злочинах, в яких дія вчиняється умисно, а результат настає через необережність[51].

Практично аналогічну позицію займав і В. С. Прохоров, який зазначав, що умисна участь у злочині у поєднанні з необережною формою вини є можливою лише у тому разі, якщо умисно вчинений виконавцем злочин призводить до таких передбачених законом наслідків, стосовно яких в наявності необережна вина співучасника[52].

Дефініція ст. 26 КК України дозволяє виокремити всі необхідні ознаки, що характеризують інститут співучасті у злочині: 1) у вчиненні злочину беруть участь декілька суб’єктів злочину (два або більше); 2) діяльність цих суб’єктів є спільною; 3) діяльність зазначених осіб є умисною; 4) співучасть є можливою у вчиненні тільки умисного злочину.

У теорії кримінального права прийнято розрізняти об’єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті. Перші дві із зазначених вище належать до об’єктивних, а наступні дві — до суб’єктивних ознак.

Перша об’єктивна ознака припускає участь у злочині двох і більше суб’єктів, тобто законодавець свідомо вживає термін «суб’єкт злочину», вкладаючи в нього суворо фіксований зміст: це фізична осудна особа, що досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Інтерпретація поняття «особи», що вживається у ст. 28 КК України при розкритті ознак групового способу вчинення злочинів, не в контексті поняття «суб’єкт злочину», на практиці призводить до висновків, що суперечать змісту співучасті у кримінальному праві. Так, в абз. 2 п. 14 постанови № 4 ПВСУ «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р. було зафіксовано, що дії учасника групового зґвалтування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 117 КК і у тому разі, коли інших учасників злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не було притягнуто до кримінальної відповідальності[53]. Виходячи із цього, можна було визнати, що співучасниками можуть бути й неосудні особи, й ті, які не досягли необхідного для притягнення до кримінальної відповідальності віку. Такий підхід є невірним, оскільки суперечить положенню ст. 26 КК України. Відсутність двох суб’єктів у вчиненні злочину виключає співучасть.

Категорично із цього питання висловився Ю. В. Солопанов, який вказав, що зазначені в законі ознаки кваліфікованого зґвалтування (вчиненого групою осіб) варто розуміти як вказівку на