Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі
Звичайно, я знав, що мені нема про що турбуватися, принаймні, особисто. Але я також знав, що згідно з законом компанія відповідає за дії своїх співробітників. Більше того, я чудово уявляв собі, який галас здіймуть газети, коли справу буде передано до суду. Це так заплямує репутацію компанії, що про бізнес можна буде забути. А я пишався своєю справою, її заснував мій батько двадцять чотири роки тому.
Я захворів від неспокою! Я не спав і не їв три доби. Я опинився в якомусь зачарованому колі. Що мені вдіяти? Заплатити п'ять тисяч доларів — або сказати цьому чоловікові, щоб він робив свою чорну справу? Обидва варіанти здавалися мені кошмарними. Але в неділю ввечері я натрапив на брошуру „Як подолати неспокій“, її мені дали на заняттях з ораторського мистецтва у Карнегі. Я почав її читати і дізнався про випадок з Віллісом X. Керрієром. Він радив „готуватися до найгіршого варіанту розвитку подій“. Тому я запитав себе: „Що може зі мною статися, якщо я відмовлюся платити, й ці шантажисти передадуть матеріали окружному прокуророві?“
Відповідь була такою: це кінець моєї компанії. Мені не загрожує в'язниця. Найгірший варіант — мою репутацію знищить галас навколо цієї справи.
„Добре, — сказав я собі, — припустімо, моя компанія збанкрутувала. Я морально готовий до цього. Що буде далі?“
Мені, певно, доведеться шукати роботу. В цьому немає нічого страшного. Я добре знаюся на всьому, що стосується нафтопродуктів, я зможу влаштуватися на роботу, й декілька фірм із задоволенням візьмуть мене... Я відчув себе краще. Гостра пригніченість останніх трьох днів стала помалу мене залишати. Я заспокоївся... На мій подив, у мене знов з’явилася здатність думати.
Тепер я мислив досить розсудливо, щоб перейти до третього етапу і спробувати якимсь чином запобігти гіршому. Розмірковуючи про можливий вихід із ситуації, яка склалася, я подивився на все новим поглядом. Якщо я розповім про все моєму адвокатові, він, можливо, знайде вихід, про який я і гадки не маю. Звичайно, важко повірити, що таке просте рішення не спало мені на думку раніше, але я перебував у такому стані, коли взагалі не міг розмірковувати. Я лише хвилювався. Тепер же я вирішив, що завтра вранці насамперед зустрінуся зі своїм адвокатом, після чого ліг спати і спав, мушу сказати, наче бабак!
Чим же все це скінчилося? Наступного ранку мій адвокат порадив мені самому піти до окружного прокурора й розповісти тому все як є. І я саме так і вчинив. Я завершив свою оповідь і був дуже здивований, коли прокурор сказав, що здирство в нашому окрузі спостерігається вже не один місяць, і що людина, яка називала себе „урядовим інспектором“, — насправді злочинець, якого розшукує поліція. Я з неймовірним полегшенням почув усе це після трьох діб душевних страждань і болісних роздумів над тим, чи віддавати п’ять тисяч доларів цьому шахраєві.
Цей випадок я запам’ятав на все життя. Тепер, коли переді мною постає чергова гостра проблема, що спричиняє неспокій, я застосовую формулу „старого Вілліса X. Керрієра“.
Якщо ви гадаєте, що Вілліс X. Керрієр зіткнувся зі значними проблемами, значить, ви просто не знаєте, що таке справжні проблеми. Ось історія Ерла П. Хейні з Вінчестера, штат Массачусетс. Ми зустрілися з ним 17 листопада 1948 року в готелі „Статлер“ в Бостоні. „Давно, у двадцяті роки, — розповідав він, — через постійний неспокій я заробив собі виразку шлунка. Якось вночі у мене почалася сильна кровотеча, і мене терміново доправили до лікарні при медичному факультеті Північно-західного університету Чикаго. Я дуже схуд і важив не більше сорока кілограмів, хоча раніше моя вага становила кілограмів сімдесят шість. Я так охляв, що не міг піднести вгору руки. Три лікарі, серед них один відомий фахівець із виразкових хвороб, зробили висновок, що мій випадок належить до категорії невиліковних. Я вживав лужні препарати й по ложці молока з вершками щопівгодини, і лише завдяки цьому ще жив. Вранці і ввечері медсестра через гумову трубку викачувала вміст мого шлунка.
Так тривало багато місяців... Нарешті я сказав собі: „Послухай, Ерле Хейні, якщо на тебе попереду вже нічого не чекає, крім неминучої смерті, візьми від життя, яке тобі залишилося, все, що можна. Ти завжди хотів багато подорожувати світом, і якщо ти взагалі маєш намір це робити, то саме зараз настав слушний час“.
Коли я повідомив лікарів, що збираюся в навколосвітню подорож і сам поратимуся з гумовою трубкою, вони були в шоці. Це неможливо! Вони ніколи не чули про таке. Лікарі попередили мене, що якщо я зважуся на цей крок, мене поховають у морі. „Ні, не поховають, — відповів я, — я пообіцяв своїм родичам, що буду похований у родинній усипальні на цвинтарі Брокен-Боу, штат Небраска. Тому в свою подорож я, про всяк випадок, прихоплю труну“.
Я купив труну, переправив її на судно і домовився з пароплавною компанією, що у разі моєї смерті вони покладуть труну в холодильник до прибуття лайнера на батьківщину. Та й вирушив у дорогу, згадуючи натхненні рядки з рубаї старого Хайяма:
Про вчора не гадай — воно навік зів'яло,
Про завтра не журись — воно ще не настало.
Минуле й завтрашнє — підпора ненадійна!
Живи хвилинами, бо в тебе їх так мало![3]
Тільки-но я опинився в Лос-Анджелесі на борту пароплава „Президент Адамс“, що вирушав на схід, як почав краще почуватися. Поступово я відмовився від вживання лужного порошку і застосування трубки, а незабаром їв усе, навіть екзотичні страви, які гарантовано мали б доконати мене. З часом я навіть почав потроху попихкувати сигарами і пити міцні напої. Ото була втіха! Ми боролися зі штормами і тайфунами, що без сумніву мали б укласти мене до труни, але всі ті пригоди мене лише тішили. Я зовсім не відчував страху.
На кораблі я грав у карти, співав пісень, знайшов собі друзів і проводив з ними багато часу, часто вкладаючись у ліжко геть після півночі. Після того як ми відвідали Китай та Індію, я зрозумів, що мої турботи і неспокій — це рай порівняно з убогістю і
