Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

читачам для самостійного вивчення. Ні паніки, ні страшного переляку Сталіна та його оточення свідки не підтверджують. Так, більшовицький вождь мав пригнічений стан, але якраз це зрозуміло. Інакше й бути не могло. Але решта – вигадки. Так, він відмовився виступити зі зверненнями по радіо до народу, але це теж зрозуміло: треба було переосмислити те, що відбулося та вивчити ситуацію. А вона була непростою. У Москві не відали, що відбувалося на фронтах. Бачили, що це таки справді повномасштабні війна, але де противник і що робить – загадка. Найстрашніше, що не було відомо, де свої війська і що вони роблять. Це називається втратою управління. Таке становище було обумовлено однією з головних вад диктаторського режиму: керівники на місцях, командири від низу й догори не поспішали повідомляти Москву про свої невдачі й поразки. Бо можуть і розстріляти як німецького шпигуна. А якщо трохи затягнути час – дивишся й усе якось наладиться, саме розсмокчеться. Десь гітлерівців розгромлять і поженуть до Берліну, дивишся – і мені легше стане.

Починаючи з 5.45 ранку 22 червня 1941 року ми можемо сформувати несуперечливу картину подальших подій. Сталін спочатку збирає «силовиків», аби порадитися, що робити далі. Війну оголошено й тягнути час немає сенсу. Жуков так подає результати наради: «Я ризикнув порушити тривалу мовчанку і запропонував негайно нагрянути всіма наявними у Прикордонних округах силами на частини противника, що прорвалися, і затримати їхнє подальше просування. – Не затримати, а знищити, – уточнив С. К. Тимошенко. – Давайте директиву, – сказав І. В. Сталін. – Але щоб наші війська, за винятком авіації, поки ніде не порушували німецький кордон. Важко було зрозуміти І. В. Сталіна. Мабуть, він все ще сподівався якось уникнути війни. Але вона вже стала фактом. Вторгнення розвивалося на всіх стратегічних напрямках» [127].

Жуков знову виставляє себе стратегічним генієм, а співрозмовників видатними кретинами. Маршал Тимошенко – оптимістичний ідіот. Він не знає сили противника, яких успіхів він досягнув і в якому стані власні війська. Але впевнений у тому, що ворога можна закидати шапками. Сталін ще дурніший, бо не лише згоден зі своїм наркомом, але й на щось іще сподіваючись, наказує доблесному стратегу, розбивши противника, зупинитися на кордонах, тим самим даючи йому змогу оговтатися від поразки й привести свої сили до ладу. І лише він, Жуков, був розумний – пропонував «нагрянути», але лише для того, аби затримати.

Далі ми побачимо, для чого це все «Жора-Катафалк» у своїх «найправдивіших мемуарах» писав. Жуков, не шкодуючи фарб, розписує, які безумні директиви 22 червня розсилалися на фронти. Але натякає, що він до них не мав жодного стосунку, або навіть сперечався. Зокрема, це стосується директиви наркома оборони № 3. Це все детально описав Віктор Суворов і я повертаюся тут до цього лише коротко і лише на випадок, якщо хтось з читачів не знайомий із працями цього дослідника.

Про цю директиву Жуков нібито дізнався вже у Тернополі, пізно увечері 22 червня. До Тернополя у такий складний момент начальника Генерального штабу відрядив ідіот-Сталін. Читаємо й милуємося: «Приблизно о 13 годині мені подзвонив І. В. Сталін і сказав: – Наші командувачі фронтами не мають достатнього досвіду в керівництві бойовими діями військ і, мабуть, дещо розгубилися. Політбюро вирішило послати вас на Південно-Західний фронт в якості представника Ставки Головного Командування. На Західний фронт пошлемо Шапошникова і Кулика. Я їх викликав до себе і дав відповідні вказівки. Вам треба вилетіти негайно до Києва і звідти разом із Хрущовим виїхати до штабу фронту в Тернопіль. Я запитав: – А хто ж здійснюватиме керівництво Генеральним штабом у такій складній обстановці? І. В. Сталін відповів: – Залиште за себе Ватутіна. Потім трохи роздратовано додав: – Не втрачайте часу, ми тут як-небудь впораємося. Я подзвонив додому, щоб мене не чекали, і хвилин за 40 був уже в повітрі» (там само).

І знову Жуков бреше, мов шовком шиє. Віктор Суворов стверджує, що усе це, включно з терміновою подорожжю літаком вдень 22 червня Жуков вигадав, аби зняти з себе відповідальність за ту злощасну директиву № 3, яка згубила Червону Армію. Віктор Суворов знайшов слова самого Жукова про те, що Сталін послав його до Тернополя не 22, а 23 червня. А ми висновки Суворова підтвердимо, зазирнувши до журналу відвідувань кабінету Сталіна. Отже, 22 червня Жуков був там не лише рано вранці. Він заходив до кабінету повторно, причому на тривалий час – з 14 до 16 години. Так що не було потреби Сталіну телефонувати йому «приблизно о 13 годині». Причому одночасно з Жуковим у сталінському кабінеті перебував і Ватутін. Про що говорили? А якраз оту директиву й привезли на затвердження Сталіну. Заразом Жуков, який рано вранці наступного дня мав вилітати до України, у присутності Сталіна передавав своєму заступнику повноваження. Тепер про те, яке рішення було прийнято насправді, а не у фантазіях радянського «барона Мюнхгазузена». Чому Жуков бреше? А тому, що заслання його у Тернопіль, де базувався штаб Південно-Західного фронту, не було спонтанним рішенням Сталіна. І причина зовсім не в тому, що Кирпонос буцімто «розгубився».

Питання про цю місію Жукова було вирішено ще увечері 21 червня цілком таємною («особлива тека») постановою Політбюро про утворення фронтів. У постанові зокрема говорилося: «ІV. Доручити нач. Генштабу т. Жукову загальне керівництво Південно-Західним і Південним фронтами з виїздом на місце» [134]. Тож 23 червня Жуков (на день затримавшись через форс-мажор) лише виконував постанову Політбюро. Ще довоєнну. А це значить… Це значить, що після тривалих нарад на вищому військово-політичному рівні було вирішено війну проти Німеччини вести за планами, розробленими раніше.

Йдеться тут ось про що. Стратегічний наступ на СРСР неодмінно розбивався на два напрямки – через Західну Україну (Львів-Луцьк-Рівне) на Житомир та Київ і через Брест-Барановичі-Мінськ-Смоленськ на Москву. Просто тому, що між цими напрямами лежали непролазні болота та хащі Полісся. Через Смоленськ на Москву ходили різні армії, починаючи з литовських князів. Це головна брама Москви. Але найпотужніше угруповання радянських військ «геніальний» Жуков, як начальник Генштабу, зосередив не тут. Не проти головних сил Вермахту, а на півдні, в Україні.

Найпотужніший з усіх радянських фронтів – Південно-Західний, яким і доручено керувати Жукову, координуючись із діями Південного фронту. Саме це й свідчить про те, що вранці 22 червня на найвищому