Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
У глибині душі Гітлер розумів, що ступив на стежку близької загибелі: і власної, і своєї імперії. Але не лише через це за публікацію та читання листа в СРСР давали поважний тюремний термін. Увесь сенс цього документу, основна його думка: росіяни заважають мені воювати з Англією; я не можу сподіватися на перемогу над нею, бо у будь-який момент Сталін може вдарити мені у спину. Найімовірніше вже цього року. Напевне, не раз і не двічі невдатний фюрер пошкодував про той злощасний день, коли Молотов і Ріббентроп вдарили по руках у кабінеті голови радянського уряду. Якби він бачив вираз обличчя й усмішку Сталіна, коли вони з рейхсміністром руки один одному тиснули…
До слова, в Німеччині чудово розуміли, чим закінчиться ця авантюра. От про яку сцену після того, як вночі 22 червня Ріббентроп оголосив радянським дипломатам про початок війни, згадує тодішній перший секретар радянського посольства в Берліні Валентин Бережков: «Деканозов попрямував до виходу. Я пішов за ним. І тут сталося несподіване: Ріббентроп поспішив за нами, став пошепки запевняти, ніби особисто був проти рішення фюрера про війну з Росією, навіть відмовляв Гітлера від цього божевілля, але той не хотів слухати. – Перекажіть у Москві, що я був проти нападу, – долинули до мене останні слова Ріббентропа, коли, минувши коридор, я вже спускався слідом за послом східцями» [131]. А Молотов зі здивуванням згадував, як плакав радник німецького посла Хільгер під час вручення йому, Молотову, ноти про оголошення війни. Відомо, що під час цієї розмови сам посол граф Шуленбург запевняв, що категорично проти цієї війни, але нічого не може вдіяти. Співробітник МЗС Німеччини доктор Шмідт змальовує стан Ріббентропа перед зустріччю з послом СРСР Деканозовим: рейхсміністр бігав по своєму кабінету «наче загнаний у клітку звір».
Тепер про «невіру» Сталіна у війну. Так, він не вірив. Про причини я вже неодноразово писав. Свою роль тут зіграла ще й «фальшива тривога» 15 травня 1941 року. Але. Сталін все ж кретином не був. І з фактами погоджуватися умів. Тому на певному етапі «невіру» відкинув. Причому задовго до ночі з 21 на 22 червня. Ключовим моментом є свідчення Валентина Бережкова: «Навіть 21 червня, напередодні вторгнення, Сталін все ще сподівався, що зможе зав’язати діалог з Гітлером. Того суботнього дня до нас у посольство в Берліні надійшла з Москви телеграма, що наказувала послу невідкладно зустрітися з Ріббентропом, повідомивши йому про готовність радянського уряду вступити у переговори з вищим керівництвом рейху і «вислухати можливі претензії Німеччини».
Фактично це був натяк на те, що радянська сторона не лише вислухає, а й задовольнить німецькі вимоги» (там само). День великий. Одинадцята до полудня – це день і сімнадцята пополудні – теж усе ще день. Коли надійшла телеграма, ми сказати не можемо. Але зазначимо, що перед тим, як її надіслати, телеграму треба було скласти. А перед тим порадитися у вузькому колі. Тож можна з високою долею ймовірності припустити, що аромат смаженого товариш Сталін з іншими товаришами почули не увечері 22 червня, а трохи раніше. Але зупинити гігантську військову машину вже не могли і не хотіли. І, наче азартні гравці, пішли ва-банк, сподіваючись на якесь диво і на те, що все-таки Гітлера можна якось затримати. За свідченнями Бережкова, Сталін «…був готовий на великі поступки: транзит німецьких військ через нашу територію до Афганістану, Ірану, передачу частини земель колишньої Польщі. Посол доручив мені додзвонитися до ставки Гітлера і передати все це. Але мене випередив телефонний дзвінок: нашого посла просили прибути в резиденцію Ріббентропа» [132].
Очевидно, що цими пропозиціями Сталін хотів потягнути час, аби закінчити зосередження своїх військ для удару. І можливо, в ту таємничу ніч робили Сталін та його найближче коло щось таке, про що розповідати не можна. Причому усе це відбувалося десь за межами сталінського кабінету. Де? Натомість усі співають старі пісеньки про віру Сталіна у ненапад Гітлера навіть і після вторгнення. Той таки Бережков дуже цікаво інтерпретує власну ж інформацію: «Сталін же, як і раніше вірив у створену ним самим химеру. На світанку 22 червня німецькі літаки бомблять Мінськ, Брест, Львів, Рівне, рвуться бомби на наших аеродромах і в танкових парках, перетворюючи на залізний брухт бойову техніку. Злітають у повітря склади пального і боєприпасів. Від Балтійського моря до Чорного гітлерівські полчища перейшли радянський кордон. Але Сталін і тепер коливається. Відмовляється підписати наказ про відповідні дії» [131].
Ні, товариші. Не був Сталін ані легковірним, ані наївним. І можливо, ми колись таки дізнаємося про те, що насправді він робив у ніч з 21 на 22 червня 1941 року, так само як і про те, коли було написано пісню «Священна війна», та намальовано плакат з «Батьківщиною-Матір’ю».
ГЛАВА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА.
«ПУСТЬ ЯРОСТЬ БЛАГОРОДНАЯ», АБО ПРО 12 ПОДВИГІВ ГЕРАКЛА
Читачі можуть здивуватися, чому на розгляд перших днів і навіть годин війни, яку радянська пропаганда назвала Великою Вітчизняною, я витрачаю настільки непропорційно багато місця в дефіцитному об’ємі книги. Але треба усвідомлювати, що ці години і дні були ключовими в усій історії СРСР, якого не існувало юридично. Тут причина його падіння. «Кощієва голка».
Тому продовжимо, а більшу частину битв, перемог і поразок залишимо допитливим
