Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький

«Карлівка нами залишена ще минулої ночі, як і Нейталово, як і Первомайське — під загрозою оточення і подальшого знищення тих, що були там наших невеликих сил», — повідомив бойовик.

«Першим відійшов взвод ‘‘Востока’’, а за ним і наша рота батальйону ‘‘Кальміус’’. За командою, без втрат в техніці і з незначними втратами в людях», — додав він.

24 липня 2014 року

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

[24 липня 2014 року. Лисичанськ]

Прохолодне повітря вривається в салон автомобіля. Двері відчинені. «Амбал» оглядає правий бік, я — лівий. Очі втомлюються від цієї швидкості. Пейзаж проноситься повз на швидкості майже сто кілометрів на годину. Але це не причина, щоб розслаблятись. При переміщенні ми дуже вразливі. Невідомо, коли ворог почне стріляти. Може вискочити із-за бетонних блоків і розстріляти водія. Може сидіти в кущах і легко зробить решето з машини. Може замінувати ділянку дороги й чекати нашого приїзду в теплому й безпечному місці. Бух! І рідні дома вже не знайдуть собі місця. Ворог може що завгодно. Потрібно бути готовим до цього перш за все психологічно. Усвідомлювати, що тебе дуже легко можуть вбити чи поранити. І знати, що твої «руки розв’язані» також. Можна діяти як ворог. Треба діяти як він. Але найкраще — перевершувати його. Нічого не бійся! Фантазуй! Іди на ризик! Але не бійся!

Дорога веде до великого пагорба. За ним з’являється нафтопереробний завод. З горизонту виростає великий стовп чорного диму. Верхівки труб і різноманітних конструкцій. Згодом і весь завод. Він палає. Від вогню залізо тріщить і вигинається, наче там йде бій. Невже наш пункт призначення там? Якщо так, то битва на заводі буде страшною. Гра «Counter strike». У цій комп’ютерній симуляції такі локації були найважчими. Труби, цистерни, ящики. Лякає кожен тріск. Кожен порив вітру. Навіть дихання своє також дратує. Ще й тисячі різноманітних дверей. З кожної шпарини віє смертю.

Геть ці слабодухі думки! На справжній війні украй важко вбити людину. Та й що ці «криворукі» сепаратисти можуть узагалі? Уміють тільки залякувати цивільних і кликати російську армію на допомогу. А ми... ми вже ціле місто звільнили. Захопили полонених і багато трофейної зброї. І це з мінімальними втратами.

— Смотрите! Лежит, гаденыш! Валяется... Хотел, п***р, с нами воевать. Теперь его пусть черви едят! Смотрите, смотрите! Еще тепленький...

На узбіччі лежить обгоріле тіло. В очі одразу кидаються зуби. Їхня сліпуча жовтизна дуже контрастує на фоні чорної плоті. Смерть прийшла по нього недавно. З ніг, рук і половини обличчя ще йде дим. Потрібно бути насторожі. Тут починається бойова зона.

Обабіч дороги лежить різноколісна техніка: легкові автомобілі, вантажівки, мотоцикли. Знищені, спалені, покинуті. Страх вихором пройшов по цих місцях. Ті, хто тут був, тікали світ за очі.

За заводом — багатоповерхівки. Одна похилилась. Ось-ось впаде. Нагадує Пізанську вежу. Може, це якесь диво архітектури? Знущання над законами фізики. Чому вона не падає?

Розбитий автобус посеред дороги. Вікна розтрощені. Дірки від куль у корпусі. Трясця! Це ж наш автобус! Пам’ятаю його під час штурму Попасної. Де всі? Невже їх тут убили? Ні, начебто. Крові немає.

— Ми добряче спізнились...

— Погодите! Еще не известно. Что-то я не слышу боя.

— Але автобус наш.

— Наш-наш. На нем «Спартак» ездил.

— «Спартак» казав, що він з Лисичанська. Правильно?

— Вроде. Я точно не помню. Кажется, что да.

«Амбал» сидить навпроти мене й очима пожирає всю тутешню ситуацію. Йому, мабуть, незвично бачити рідні краєвиди, «обмальовані» війною.

— Вон, еще один жмурик валяется!

Трупи лежать переважно по одному, деколи — по двоє. Навряд чи вони чинили сильний опір. Залишили, як смертників, щоб затримати просування наших військ. Розруха, паніка і кров — усе це приносить зі собою російський «братній» народ. Різного роду найманці їдуть сюди за покликом крові. Іншого вони і не бажають тут бачити. Для чого? Мир — нудне поняття. На ньому не наживешся.

* * *

Танки, танки, танки. Легкові автомобілі вихляють між ними, як ко­ти під ногами. Дорога заповнена автомобілями батальйону «Донбас».

Стрільби не чути. Здається, ми таки спізнились.

— «Амбал», дивись! На танку!

На «броні» лежать тіла двох танкістів. Повільно проїжджаємо повз них. Ще більше розбирає злість.

З нами рівняється машина «Лєрмонтова».

— «Камаз», не останавливаемся! Едем дальше!

Батальйон заїжджає в місто. Танки залишаються на місці. Чому вони не їдуть з нами?

— «Камаз»! А танки?

— Хер их знает! Походу, мы сами будем зачищать город.

— Хіба це не навпаки має бути? Вони ж армія, а в нас навіть важкої техніки немає!

— П****ц! «Пианист»! Откуда я знаю?! «Лермонтов» сказал ехать — я еду! Не доставай меня!

— Не можу второпати. По-нормальному, армія має зачищати місто, а ми вже заходимо за ними. Але щось наша армія не дуже рветься до бою.

— «Амбал», ти щось розумієш з цього всього?

— Та не дуже, якщо чесно... Зрештою, яка різниця?

— Ми ж без підтримки. З голою задницею.

— З ними, без них... Нам більше від сєпарів дістанеться.

— Это у «Пианиста» очко играет. Да, «Пианист»?

— Та нічого в мене не грає. Ну, трошки. Якщо мене вб’ють, то хоч не кидайте. Покладіть назад у машину. Не хочу валятися хтозна-де.

— Ми твій труп біля піаніно покладемо. Щоб без сліз не можна було на тебе глянути. Скажуть: «Оце був піаніст. Так любив музику, що навіть вмер біля піаніно».

— Завжди про таке мріяв... Якщо фрак мені знайдете, то я замовлю за вас слівце на небі.

— Наша Галя балувана!

— Яка балувана?! Це моя остання воля!

На в’їзді до міста — розбита бензозаправка. Тут скупчились машини нашого батальйону.

Пряма дорога веде до центру міста. На ній вишикувалась у бойові порядки друга штурмова рота. Армійці все ж таки дали один танк. Їде в авангарді.

Зліва великий терикон. На ньому вже сидять снайпери.

— Короче, мы никуда не идем. Мы — в резерве!

— Це «Лєрмонтов» сказав?

— Да!

— А він де?

— Господин «Лермонтов» побежал воевать вместе с гусарами. И «Мангуст» вместе с ним поскакал.

— І шо, ми так будемо сидіти тут без діла?

— Подождите, щас они там немного навоюются, и тогда мы пойдем их спасать. Надо подождать чуть-чуть.

Почалась тріскотня. Стріляють автомати. Стріляють кулемети. Мені нічого не видно. Дорога повертає