Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко

У середині 20-х рр. ХХ ст. П. Скоропадський посів у гетьманському таборі української еміграції становище, яке виходило за межі символу української монархічної ідеї. Більшість українських монархістів сприймала його як єдиного можливого претендента на гетьмана майбутньої дідичної української трудової монархії. За своїми впливами особа гетьмана стала рівнозначною з особою В. Липинського — ідео­лога гетьманського руху і голови Ради присяжних589.

З осені 1927 р. у середовищі гетьманців розпочалася тривала боротьба, яка набула голосного резонансу в українському громадянстві. Зближення гетьмана із С. Шеметом, який активно пропагував ідею «практичної політики», фактично започаткувало конфлікт у керівних колах гетьманців. С. Шемет виступав «проти вирівнювання іменем Гетьмана всіх гетьманців по Липинському». «Стремління зробити з Липинського Магомета, а з “Листів до Братів-Хліборобів” — Коран — це пересада, — наголошував С. Шемет. — Така пересада тільки відштовхує від нас реалістично настроєні елементи, котрі шукають політичного знання, а не політичної віри. Для цих елементів, до котрих причисляю я і себе, “Листи до братів-хліборобів” залишаються підручником, але не Кораном»590.

Заперечуючи закиди опозиції в Гетьманській управі та Раді присяжних, що монархічному рухові необхідні насамперед гроші та практичні дії, В. Липинський у листі до О. Назарука наголошував, що тільки «ясна державна ідея і залізна організація» є суттю УСХД, «без ясної державної ідеї і без залізної організації ми нікому ні на що не потрібні». Він гостро критикував позицію С. Шемета: «...аби тільки великі гроші і кілька активних Полтавців (йдеться про І. Полтавця-­Остряницю — Т. О.) — а тоді начхать на всі ці нудні ідеї і ще нудніші організації»591. В. Липинський уважав, що основним завданням на цьому етапі творення гетьманської організації є послідовне формування у свідомості її членів прагнення Української Держави й усвідомлення причин, «що не дали їй в протязі 1000 літ здійснитись». «Ми знаємо, — писав він, — що первородним гріхом українців єсть ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни». Друге завдання, на його думку, полягало в тому, щоб довести, що гетьманство і гетьманці мають власну ідею і свою організацію і що рік 1918 «був тільки початком, якого помилки будуть виправлені і за яким пішли і підуть діла дальші — ось єдине оправдання існування нашого тут, на еміграції»592.

Після конфлікту з В. Липинським та відходу від УСХД його прихильників П. Скоропадський набирає все більшої ваги в гетьманському русі, фактично уособлюючи його своїм родом. У листі до О. Назарука гетьманич Д. Скоропадський писав, що «з огляду на неможливість знайти підходячого голову Гетьманської управи, провід цієї інституції негласно залишається в руках Батька (П. Скоропадського — Т. О.)... Отже, такого провідника, — зазначав він далі, — якому Батько міг би зі спокійним сумлінням передати ведення всього діла, особливо коли доводилося працювати в надзвичайно складних обставинах, Батько не бачив»593. Поступово провід Управи та Ради присяжних УСХД опинилися під контролем гетьмана П. Скоропадського. Він увів зміни до Регламенту УСХД, що законодавчо закріпили безпосереднє керівни­цтво гетьманом виконавчим органом УСХД — Гетьманською управою594.

Упродовж цього періоду існування гетьманського руху точилася непримиренна ідеологічна боротьба між його прихильниками і прибічниками УНР. Вона позначилася як на дипломатичній діяльності уряду С. Петлюри, так і мала своє продовження в пропагандистській роботі уряду УНР в екзилі. Зокрема, у листі до українського дипломатичного представника у Швейцарії та Італії М. Василька, який фактично у 1921—1922 рр. зосереджував у своїх руках усю українську дипломатію в Європі, А. Ніковський — міністр закордонних справ, фактично зобов’язував «пильно стежити за монархічною акцією та не давати їй чим-небудь імпонувати державному центрові» і не вести «одвертий бій з нашими монархістами за кордоном», а скеровувати свої зусилля на те, щоб «монархічні групи та їх окремі представники дискредитували і нищили один одного»595.

Про посилення кампанії щодо дискредитації гетьманського руху урядом УНР в екзилі свідчить, зокрема, лист міністра військових справ УНР (в екзилі) генерала В. Сальського до уповноваженого цього ж міністерства на Балканах генерала В. Филоновича у зв’язку з 20-річчям відновлення Гетьманату в Україні (1938). «Для того, щоб не тільки знейтралізувати прихильну гетьманцям пресу, але разом з тим і здискредитувати остаточно Скоропадського в очах цілого світу, — наголошував генерал В. Сальський, — треба негайно розпочати сильну проти них дію, яка пригадала б ганебну діяльність Скоропадського на Україні, його національну зраду, як рівно ж здискваліфікувала б діяльність його за кордоном». При цьому міністр наголошував, що «вся ця провокація повинна використовувати всі можливості: інформаційні розмови зі своїми і чужими впливовими особами, збори різного характеру» тощо596.

Як зазначено вище, гетьман П. Скоропадський з 1926 р. одержував фінансову підтримку від німецьких урядів — спочатку Веймарської республіки, згодом націонал-соціалістичного. Проте ставлення офіційних чинників цих політичних напрямів до гетьманського руху суттєво відрізнялось. В одному з листів до О. Назарука П. Скоропадський писав, що «приходилося тут (у Німеччині — Т. О.) один час дуже багато затратити енергії на те, щоб наш рух, залишаючись тим, чим він є (рухом виключно українським і цілком вільним) міг би в Німеччині далі розвиватися. Тепер це досягнуто. Нашому рухові офіційних пере­шкод не роблять». П. Скоропадський підкреслював, що гетьманці повинні керуватися тільки українськими інтересами, у якій би країні вони не мешкали. «Де б не були гетьманці, вони повинні в той час, коли треба вирішувати, як бути, керуватися лише справжніми інтересами України, — наголошував гетьман, — а коли вони живуть в країні, де інтереси України ніяк не можуть бути зв’язані з інтересами країни, де вони живуть, хай тимчасово відходять в тінь»597.

П. Скоропадський підтримував особисті тісні стосунки з представниками німецької військової аристократії, насамперед із генерал-­лейтенантом, колишнім начальником штабу німецьких військ в Україні В. Гренером, маршалом К. фон Маннергеймом, фельдмаршалом П. фон Гінденбургом, полковником О. фон Авенслебеном, а також із товаришами по навчанню в Пажеському корпусі, по службі в Російській армії, колишніми царськими офіцерами та остзейськими баронами, які прийняли в міжвоєнну добу німецьку ідентичність та громадянство і відповідно отримали військові чини Вермахту. Отже, він контактував саме з тими політичними колами Німеччини, що були не заангажовані в діях офіційних націонал-соціалістичних структур. Це, зокрема, засвідчує і його лист до О. Назарука, у якому він писав, що «гетьманський рух — це рух суто український і вільний рух; ми знаходимо, що Німеччина може нам допомогти — ми її поважаємо, але ми не агенти німецькі»598.

На підтвердження цього можна навести також думку німецького історика Ю. Мадера, який, здійснюючи диверсійні дії з розкладання сил ворога Абвер-ІІ, вербував прихильників із кіл російської та української еміграції. При цьому його керівництво досить диференційовано підходило до різних груп політичних емігрантів. Якщо колишні офіцери та вояки УНР виключалися з причини їхньої служби в різних структурах польського державного апарату, то члени гетьманського руху також не належали до завербованих Абвером-ІІ агентів через відсутність впливів у суспільно-політичному житті Польщі599.

Отже, поширений міф, що П. Скоропадський був колабораціоністом, а гетьманський рух був тісно пов’язаний із фашистським режимом, не має під собою реального ґрунту і є лише стереотипом ретельно нав’язаним як радянською пропагандою, так і політичними супротивниками гетьмана.

Сімнадцятого липня 1937 р. у Варшаві відбулося засідання Ради присяжних, на якому гетьман ліквідував УСХД. Оцінюючи цю подію, гетьманич Данило в листі до О. Назарука підкреслював, що П. Скоропадський «ніколи не стояв за розв’язання УСХД без підготовки дальших кроків, натомість стояв за органічне переведення УСХД в новий стан без всяких внутрішніх потрясінь і за розв’язання Ради присяжних, яку мала б негайно замінити нова інституція і з таким складом членів, який гарантував