УПА у вирі боротьби - Юрій Борець
Півень іще сильніше зціпив поранену щоку, а з його очей від нестерпного болю покотилися великі, мов краплі, сльози. Але обличчя повстанця не виглядало заплаканим - воно кипіло ненавистю до підлого ворога. Скільки таких мук мусили пережити повстанці й український нарід, а упівські відділи, керуючись гуманністю, не раз випускали ворожих полонених. І Півень подумав, що якби таке знав, то з ворогами інакше воював би…
Бандити пінилися від злости. Генерал вимагав інформацій, а вони ніяк не могли видобути їх від того проклятого «бандєровца» Капітан Рудек із дивізії КБВ, який виріс на волинському чорноземі, проявляв найбільшу лють. Він вихопив кріс із рук польського вояка, заложив на нього багнет і проколов ним Півневу ногу вище коліна, аж до кости. Від несамовитого болю Півень перший раз голосно крикнув, а кати далі били його з усіх сторін важкими військовими чобітьми. Змасакрований до краю Півень знову втратив притомність. Капітан Рудек уже не вживав шнура, а закував Півневі руки кайданками. Саме в цей час на дорозі затрималося авто з якимсь українським полоненим, і до нього побігли бандити.
Санітар роздер Півневі штани й заліпив плястром пробиту багнетом діру в нозі, бо його й далі хотіли тримати живим. Після цього Півня залишили самого й замкнули ворота стодоли іззовні, але довкола ходила варта, немовби повстанець міг іще втекти.
По якомусь часі Півень прийшов знову до притомности, але старався не ворушити жодним м'язом, бо кожний найменший рух викликав нестерпний біль. Він лежав тихо, надслухував і боявся, щоб не рипнули ворота й не повернулися кати, а сам думав про те, як покінчити із собою, заки вони прийдуть.
У стодолі вже сіріло. Рани розбитої щоки і продірявленої ноги починали щораз то більше боліти, а страшний щем охоплював ціле тіло. Півень молився ще гарячішеє, а рівночасно мав такий великий жаль, що сльози котилися по щоках без упину.
- О, Мати Божа, поможи заснути навіки!…
Півень лежав на животі й хотів перевернутися на бік, допомагаючи собі ногами й головою. Але при цьому він трохи віддер бандаж, і тепла кров почала текти з рани. Це йому піддало думку, він зібрав свої останні сили, щоб зайняти сидячу позицію, і його намагання закінчилися успішно. Підпершись закованими ззаду руками, Півень запхав щоку поміж коліна й, не звертаючи уваги на пекельний біль, здер із неї бандажі та добре розворушив рану. Кров потекла по тілі ще сильніше, а її залишилося вже небагато. Йому робилося краще з кожною секундою, біль меншав, і тільки думки, мовби ті вільні пташки, скакали наче по галузках, по його коротких, щасливо пережитих роках. Півневі стало перед очима рідне село, з'явилися дорогі лиця членів родини і друзів, а потім попливли незабутні образи юности, «Народнього Дому», веселих забав. Де це все поділося?… Де тепер його рідні і друзі?… Може, так як і він, страждають, мучаться тому, що вони українці…
- Боже, будь милостивий мені грішному!… - прошепотіли закривавлені уста.
Півень лежав на спині, на своїх закутих руках. Земля була холодна, лише одне рам'я огрівала стікаюча з рани кров. А надворі була гарна й тепла ніч, доносила у стодолу різноманітні звуки: шум води, сюрчання цвіркуна, рохкання жаб. Потім небо закрили важкі хмари, й почав падати густий дрібненький дощ. Десь голосно ревли мотори й експльодували гарматні стрільна, але Півень уже нічого не чув. Він залишив катам своє розбите й покалічене тіло, а сильний дух його відійшов до нової могутньої української армії, яка прийде завтра…
В цю саму мить на доріжці біля штабу генерала Моссора заскрипіли гальма, й зупинився американський «джіп». Із нього зіскочило двох жандармів польської польової жандармерії і двох енкаведистів. Залишився ще якийсь чоловік у польській поліційній уніформі, сильно подертій, із обв'язаною бандажами головою й кайданами на руках. Прибулі потягли невідомого на квартиру Моссора, а за ними побігли чотири кати, які щойно тортурували Півня.
Це був старий націоналіст-революціонер, віком біля сорока років, якого ще перед війною за панської Польщі після доброї підготовки вислали на службу до польської поліції. В поліційному уряді він працював із малими перервами аж дотепер, мав псевдо Вістун й утримував контакт лише зі штабом УПА-Захід. Полковник Орест, командир цього відтинку, боячись, що інші зв'язкові можуть завести, постав Вістуна в околицю Балигороду на зв'язок, як «легальну» людину.
В цих теренах цивільного населення вже не було, тож присутність Вістуна видалася ворогам підозрілою, і його заарештували. Побачивши, що його «легальні» документи не помагають, Вістун хотів утікати, але його підстрелили і зловили. В поліційній шапці Вістуна знайшли естафету - наказ командира Ореста командирам Ренові і Хрінові. Естафета була зашифрована, й вороги не могли її відчитати, її змісту й шифру не знав навіть Вістун, і ляше під тортурами вороги змусили його сказати усний наказ. А у ньому говорилося, що відділи з куреня Байди переходить в ліси на Хрещату, й потім командир Рен має відіслати відділи з Холодного Яру на терен число 100, а відділи відтинку «Лемко» - в терен число 16. Дат не було зазначено ніяких, і вороже командування могло довідатися тільки про те, що в околицю Хрещатої мають зійтися всі більші з'єднання УПА з Перемищини, Криниччини і Трикутника. Ці зізнання, яких довго не хотів зрадити Вістун, підтвердили бої сотні Громенка, позначені на карті генерала Моссора червоними хрестиками від Сяноку до ріки Ослави і лісів Хрещатої.
Закутого в кайдани й добре побитого Рудеком Вістуна повезли до Сяноку, а генерал Моссор зараз же зателефонував до шостої, сьомої та восьмої дивізій, а також до дивізії КВБ, які були розльоковані по таких селах як Команча, Смільники, Воля Мигова, Маньова, Репедь, Туринсько, Розтоки й Душатин та по довкільних лісах. Полковникові Сівіцькому, який командував шостою дивізією, й генералу Собєсякові дав наказ бути ввечері у нього на відправі. Після закінчення цієї відправи було вирішено скерувати в цей терен іще одну додаткову дивізію.
Розділ 32. ЗДОБУТТЯ БАРАБОЛІ
Через отаке вороже пекло зараз переходила сотня Громенка, а десь позаду неї слідувала решта сотень під командою Бурлаки. Його курінь дійшов до Хрещатої аж через два тижні після громенківців. За цей час він звів із ворогом багато боїв, зловив кільканадцять вояків із нової дивізії, стягненої сюди недавно генералом Моссором, і в їхні уніформи вбиралися гірше умундировані повстанці. Таким чином, курінь Бурлаки мав рій в одностроях польських косцюшківців із гострими рогатівками та широкими жовтими мережками довкола них. Після кількаденного маршу і пробоїв
