Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

2) о третій годині ночі зайняти всі важливі пункти Києва, для чого: а) захопити головне помешкання Оберучева: тут буде знаходитися весь наш виконавчий комітет. Це — головне місце, тут буде наш резерв… б) захопити квартиру Лепарського (начальника міліції)… в) штаб кріпості, Цитадель, г) Раду робітничих і солд. депутатів… д) штаб Київської військової округи..; там головна військова сітка, склад військових бланків, типографія; ж) Товарова станція; з) скарбницю… і) банк; к) головна квартира міліції… л) мости на Дніпрі… м) Жидівський базар”[496].

На чолі повсталих мають бути "Своїх 6 людей, котрі мусять усім завідувати і вести повстання". Це молодший урядник Осадчий (автор плану) — "голова", Квашенко — секретар, поручник Романенко (що пристав неохоче), прапорщик Майстренко (найдіяльніший керівник), прапорщик Стріленко і молодший урядник Сподаренко"[497].

За твердженнями М. Падалки організатори акції "вживали всіх заходів, щоб виступ був найбільш організований, були спроби налагодити контакт з деякими частинами українського війська, що виділилися з московського і перебували по різних місцях України, як наприклад Полтава, Кременчук та ін."[498]

В ході слідства у справі полуботківців з'являлися твердження, що повсталі мали на меті за планом захопити лише військові об'єкти, а цивільні пункти вони зайняли "по ходу", "між іншим"[499]. Такі міркування викликають певний сумнів. Як знати, чи не могли вони з'явитися через бажання судити полуботківців не за цивільним кодексом (повстання в революційну добу швидше закономірність, аніж алогізм, безсумнівно, кримінальний злочин), а за порушення військової присяги?

За оцінкою П. Мілюкова, який застерігає, що полуботківський епізод він викладає за офіційними даними, все "підприємство було задумане надто поспіхом і надто кустарно, але, все ж нитки підприємства йшли далі полкової організації "полуботківців". Власне, ця організація була ознайомлена з планом лише в останню хвилину. Із десяти членів полкового комітету п'ятеро висловлювалися проти пропозиції Майстренка заарештувати полковника Оберучева і поруч. Лепарського, захопити установи міста і потім передати владу Ц. Раді. Майстренко приніс підкріплення — валізу з кількома пляшками горілки, пригостив членів виконавчого комітету і схилив на свій бік ще трьох. Потім, розробивши "план" і відозву до гарнізону (що не дійшло між тим за адресою) вик. комітет запросив всіх сотенних командирів і пригостивши тих, які заперечували, розподілив між сотнями різні доручення"[500].

Щодо деталей, які, за П.Мілюковим, супроводжували прийняття плану, то навряд чи в них можна беззастережно вірити. "Горілка" як аргумент з'являлася завжди, коли понад усе, будь-якими засобами прагнули дискредитувати український національний рух. Мабуть, такою ж мірою це стосується і зауважень відомого історика щодо сил, які стояли за підготовкою виступу полуботківців.

"Невизначеністю становища, — пише П. Мілюков, — користувалися, звичайно, елементи, які прагнули до повного відділення України від Росії. їх було ще небагато, вони не були сильними і змушені були укривати свою діяльність від стороннього ока. Але у вирішальні моменти ця діяльність все-таки виходила назовні. Таким виключним моментом, який викривав підпільну роботу більшовиків на Україні, стала підготовка руху, що стояла в безпосередньому зв'язку з Петроградським повстанням 3–5 липня"[501].

У цих твердженнях — ціла низка неточностей, підтасовок, свідомих перекручень. Найсуттєвіші з них — причетність більшовиків до самостійницьких замірів (навіть не варто доводити, наскільки далекі вони були від них) і безпосередній зв'язок київських і петроградських подій. Жодними фактами, документами скомпоновані висновки не підтверджуються.

Проте П. Мілюков стоїть на своєму. За його логікою тяжким становищем полуботківців "скористалися партійні керівники, щоб провести за допомогою "полуботківців" військове повстання в місті, приурочене на той час, коли і в Петрограді готувалось повстання більшовиків…Сам виступ було намічено спершу з 3 на 4 липня. Але так як до цього часу не була завершена попередня підготовка, то вирішено було відстрочити виступ на день"[502].

Очевидно, це якраз той випадок, коли два начала — політичне і наукове не змогли замиритись і, як правило, постраждала істина. Ненависть до політичного супротивника виявилася настільки великою, що взяла гору над тверезим аналізом. Справедливості ради варто сказати, що П. Мілюков далеко не єдиний, кому довелося зазнати душевного роздвоєння, мук внутрішньої боротьби і самовизначення. М. Грушевський теж розв'язував подібну проблему. Щоправда, вістря його політичних випадів спрямовувалося в інший бік. Голова Центральної Ради, посилаючись на відомості УГВК, зауважує, що полк полуботківців у ніч з 3 на 4 липня "задумав виконати той план, про який оповідано місяць тому Лепарському: захопити головніші установи м. Києва — і не знати властиво, що далі: чи організувати нове українське правління, чи віддати Цент[ральній] раді фактичну владу, — се зісталось секретом організаторів, які потім непомітно зійшли з[і] сцени, не відкривши своїх планів"[503].

Тут М. Грушевський має на увазі провокацію, яку вчинив у ніч з 5 на 6 червня 1917 р. начальник Київської міліції Лепарський. Він доповів командуючому КВО К.Оберучеву, ніби під кінець першого дня роботи II Всеукраїнського військового з'їзду було ухвалено терміново захопити всі найголовніші державні установи в Києві. К. Оберучев, не одержавши від М. Грушевського твердого запевнення у відсутності такого рішення (а голова Центральної Ради на засіданні з'їзду в той час не був), направив юнкерів для охорони банку, скарбниці, інших установ. На ранок з'явився наказ К. Оберучева із закликом до населення міста зберігати спокій. Однак дуже швидко з'ясувалося, що Лепарський вдався до звичайної містифікації і тим нажив собі слави провокатора[504].

Різні газети протягом червня поверталися до історії з планом захоплення міста українськими вояками (планом Лепарського), і він дійсно в деяких параметрах і конкретних моментах збігався з планом, за яким діяли і солдати-грушківці. Проте виводити прямо "план полуботківців" з "плану Лепарського", думається, все ж не варто. Більше вражає не збіг обох "планів", а їх непродуманість, недовершеність, відсутність кінцевої мети.

Це ж підтверджується і відсутністю чіткої логіки у мотивуванні дій полуботківців: "Розглядаючи сучасне становище народів, які населяють Росію, ми бачимо, що український народ не має тих прав, яких домагається кожна окрема нація і які мають належати кожному окремому народу. Висунутий Російською революцією лозунг самовизначення народів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Для цього ми "всіх росіян і ренегатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з Російським Урядом. Визначаючи Українську Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли ми все опануємо силою, тоді цілкомс підпорядкуємось Українській