Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко
Сформовану у відповіді Є. Тарану тезу Й. Сталін озвучив і на зустрічі з українськими літераторами 12 лютого 1929 р.: «Іншого засобу для підняття культурності мас, окрім рідної мови, в природі не існує». Він засудив позицію нейтральності «стосовно розвитку національної культури» (фактично — використання рідної мови. — Авт.), аргументувавши це модернізаційними завданнями: «Жодної серйозної індустрії розвинути ми не зможемо, не зробивши населення грамотним». Що ж до злиття мов, то Сталін підкреслив, що це буде «не російська мова і не французька» і її створення почнеться лише тоді, «коли соціалізм буде стверджуватися не в одній країні, а в усіх країнах». Напрямок мовної політики Кремля Й. Сталін чітко означив у написаному 22 лютого 1929 р. листі до В. Касаткіна. «Розквіт культур (і мов) у період диктатури пролетаріату з метою підготовки умов для відмирання та злиття їх в одну національну культуру (і, відповідно й одну спільну мову) в період перемоги соціалізму в усьому світі».
Звернення, подібні до тих, що їх написав Є. Таран, були не поодинокі. Відповідь комуністам, які вважали, що тактика «сприяння» розвитку національних культур заважає комуністичному/соціалістичному наступу, Й. Сталін публічно сформував у статті «Національне питання і ленінізм», написаній у березні 1929 р. У ній бачення Кремлем майбутнього різних націй та їхніх мов було представлено у вигляді теорії про три етапи процесу «злиття націй».
На першому етапі раніше гноблені нації мали посилено розвивати свою мову та культуру. На другому етапі повинна була виникнути необхідність поряд зі своєю національною мати одну загальну міжнаціональну мову. І лише на третьому етапі (вже після «перемоги соціалізму» у світовому масштабі) національні мови та відмінності почнуть відмирати, поступаючись місцем загальній для всіх світовій мові. Ця періодизація була ще раз обґрунтована 1930 р. у заключному слові Й. Сталіна з політичної доповіді ЦК ВКП(б) на XVI з'їзді ВКП(б). Щоправда, об'єктивні ознаки, за якими можна було визначити закінчення першого етапу і потребу переходу до другого, визначені не були. Це давало простір для корекції мовної політики у будь-який момент.
М. Скрипник використав цю теорію для посилення мовної українізації. Зусилля керованого ним Наркомату освіти були спрямовані як на УСРР, так і на заселені українцями території РСФРР. Особлива увага зверталася на те, щоб українська мова перестала бути другорядною серед промислових робітників Донбасу, серед яких етнічні українці на той час вже становили більшість. М. Скрипник наполягав: «Шлях свідомого пролетаря: щоб український селянин пішов за донбасівським пролетарем, у соціальному плані став на бік донбасівського пролетаря, треба, щоб донбасівський пролетар став на бік українського селянина в національному змісті. Українська культура є однією з передумов перемоги соціалізму на Україні».
Наркомат освіти УСРР видавав спрямовані на поширення української мови постанови аж до самого повороту в справі мовної українізації, який стався 14 грудня 1932 р. Приміром, постановою Наркомату освіти від 11 грудня 1932 р. було вирішено «перевірити до 15.01.1933 знання української мови службовців усіх установ і підприємств. Службовці, що не виявлять знань української мови, мусять вступити на ДКУ (державні курси українізації. — Авт.)». Осіб, які уникали цих курсів або вороже ставилися до українізації, вимагалося звільняти з роботи без попередження відповідно до постанови від 1927 р. «Про забезпечення рівноправності мов та сприяння розвитку української культури».
Здійснювана М. Скрипником мовна українізація нерідко виходила за межі проголошеної на XII з'їзді РКП(б) політики коренізації. Певний час на це не зважали у Кремлі, оскільки така українізація в роки другого комуністичного штурму стримувала поширення антирадянських настроїв, заважала єднанню соціального і національного в антирадянських протестах. Однак ліквідувати спротив українського суспільства комуністичному будівництву вона не змогла.
Сприяння розвитку освіти рідною мовою, як і намагання спиратися у республіках СРСР на місцеві кадри, вирішила ключову проблему — підвищила соціальну мобільність суспільства і спрямувала енергію мас у потрібне більшовицькому керівництву русло. Соціальне та національне походження було тепер для українців не перепоною, як раніше, а перевагою для просування щаблями влади. Однак національного відродження України Кремль не бажав, оскільки в такому разі Україна могла стати більш самостійною не лише в національно-культурній, айв управлінській та економічній сферах. Для керманичів ВКП(б) було надзвичайно важливо, щоб якомога більша частина українців вважала себе господарями в УСРР і водночас була активною і (бажано) добровільною виконавицею волі центру.
Здавалося, що Кремлю значною мірою вдалося виконати це завдання. Відсоток українців у КП(б)У невпинно зростав. Якщо на початку політики коренізації українців у КП(б)У було 23,4 %, то станом на квітень 1932 р. — 59,3 %, а серед кандидатів до лав КП(б)У — 62 %. У доповідній записці до ЦК КП(б)У «Про стан парткадрів на Україні», яка була складена навесні 1932 р., говорилося, що станом на кінець першого кварталу 1932 р. серед секретарів районних партійних комітетів партії налічувалося 57 % українців, а серед секретарів міських парткомів — 45 %. Це вважалося явно недостатньою цифрою, і партійне керівництво УСРР планувало «вжити відповідних заходів для підвищення кількості українців серед секретарського складу».
Кількість українців у партії збільшувалася настільки стрімко, що вище компартійне керівництво вже не могло впроваджувати суворого контролю за тими, хто вступав до партійних лав. До цього варто додати також те, що багато українців, які вступали до партії, вважали Україну дійсно рівноправною з Росією, а українців — з росіянами. Більше того, в Україні того часу була панівною думка про те, що саме українці є головним народом в УСРР, а росіяни складають лише національну меншину, яка має такі самі права в національно-культурному розвитку, як і інші нацменшини. І ЦК ВКП(б) протягом 1930—1932 рр. не реагував на подібні настрої. Отож все більше й більше членів КП(б)У вважали будівництво української державності метою своєї діяльності. А це суперечило планам Кремля.
Практика хлібозаготівель та колективізації 1928—1932 рр. довела, що, незважаючи на посилення українізації, в українському суспільстві зросли антимосковські настрої, що були орієнтовані перш за все на ідею відновлення УНР. Якою б потужною не була агітація та пропаганда (див. вклейку, рис. XXI), вона не могла приховати катастрофи на селі (див. вклейку, рис. XXII). Знову постала небезпека практичного поєднання національного і соціального в антибільшовицький рух, зарадити чому політика українізації змогла лише частково. До того
