Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

Улітку 1919 р. із наступом Добровольчої армії Всеукраїнська ЧК активізувалась, арешти і навіть розстріли науковців почастішали. 7 липня 1919 р. був заарештований визначний український літературознавець, співробітник І відділу УАН Володимир Науменко (див. вклейку, рис. XVIII), у минулому — міністр освіти в уряді гетьмана Скоропадського. Його «контрреволюційна діяльність», за визначенням чекістів, якраз і полягала у тому, що він «обіймав посаду міністра народної освіти при гетьмані». Незважаючи на те що Науменко винним себе не визнав, колегія ЧК 8 липня засудила його до розстрілу. Вирок був виконаний того ж дня. Щойно дізнавшись про арешт Науменка, 9 липня Вернадський та Кримський від імені УАН звернулись до більшовицьких керманичів із протестом проти свавілля влади, проте запізнились на один день.

Загалом з літа 1919 р. політика більшовиків стосовно УАН зазнає докорінних змін. Відмовляючись від прихильно-пасивного споглядання за діяльністю вчених, радянські урядовці переходять у наступ та намагаються взяти академію під свій контроль. Фактично саме тоді, влітку 1919 р., були закладені засади політики більшовиків щодо «ученого стану» України, що за доби непу набули виразних рис.

Із заняттям Києва військами Добровольчої армії Академія наук офіційно припинила свою діяльність, а фактично вчені щосили вели наукову працю далі. Із поверненням більшовиків до Києва у грудні 1919 р. УАН відновила регулярні засідання Спільного зібрання та мусила знову домагатись від більшовиків того самого мінімуму, що був наданий УАН у період їх попереднього владарювання. Надзвичайно гостро стояли питання фінансування Академії наук (його не було), видачі нових охоронних листів (старі були визнані недійсними), а також нових мандатів на приміщення та земельні ділянки для УАН (попередні були скасовані). Загальне ж ставлення більшовицької влади до вчених з літа 1919 р. не зазнало змін, їх, як і раніше, вважали потенційно небезпечними через соціальне походження, політичну діяльність (здебільшого йшлося про колишню політичну діяльність) та володіння фаховими знаннями.

Загалом, значна грошова скрута, відсутність відповідних приміщень, невизначеність із підпорядкуванням УАН, а також перенесення столиці до Харкова утруднювали відносини академії із владою. Разом з тим деяка віддаленість від центру мала певний позитив, бо давала можливість УАН далі самостійно розв'язувати свої внутрішні проблеми. Попри матеріальні труднощі, голод (так звані «академічні» пайки були виділені лише дійсним членам, всі інші науковці були їх позбавлені), арешти, від'їзд деяких її членів з України і, навпаки, неможливість деяких академіків повернутись до Києва з-за кордону, смерть кількох дійсних членів, УАН не лише вижила як інституція, а й розвивала структуру та напрямки досліджень, почала готувати до публікації наукові праці.

Зрозуміло, що самоорганізація та самостійність, які виявляла академія, непокоїли владу. Побудувати таке омріяне ними комуністичне суспільство більшовики без науки не могли, і вони це добре розуміли. Однак більшовикам, згідно з їхньою доктринальною лінією, від вчених потрібна була лише повністю контрольована наукова робота винятково в інтересах соціалістичного будівництва. Досягти цього можна було за рахунок «правильних» кадрів та «правильних» наукових установ. Але ані того, ані іншого у більшовиків після революції не було. Отже, перед ними постало двоєдине завдання. Потрібно було залучати так званих «старих буржуазних спеціалістів» (тобто осіб, які прийшли в науку до революції) і відповідно «перевиховувати» їх. Водночас ішлося про використання існуючих науково-дослідних інституцій і поступове перебирання контролю над ними. З іншого боку, за допомогою цих «старих спеціалістів» та під партійним наглядом треба було якнайшвидше готувати молодих «марксистських» науковців та створювати мережу нових «комуністичних» державних наукових осередків із планомірним та централізованим керівництвом.

Перший рішучий крок у напрямку підпорядкування собі академії більшовики зробили вже 1921 р. Справедливо вважаючи, що однією науковою установою керувати легше і простіше ніж кількома, як, зрештою, одну установу ефективніше контролювати, більшовицькі очільники зробили все можливе, щоб об'єднати УАН та Українське наукове товариство разом з його місцевими філіями та іншими науковими організаціями та установами України в «єдину всеукраїнську наукову організацію». Влада, позірно підтримуючи самоврядність УАН, всіляко квапила вчених, вимагаючи ухвалення нового статуту академії з наперед визначеними самою владою положеннями.

Тиск, який чинила на академію влада, захоплення у вчених не викликав. Однак оскільки від держави залежало фінансування академії, Спільне зібрання змушене було виконувати вказівки урядовців. Узгодження йшло непросто: комісія та підкомісії з розробки нового статуту збирались 14 разів, а нарком освіти Григорій Гринько мусив кілька разів приїздити до Києва для погодження положень статуту. Найбільш інтенсивно обмірковувались структура Академії наук та її господарсько-управлінських органів. Зрештою, 14 червня 1921 р. Раднарком УСРР спеціальною постановою ухвалив новий статут Академії.

Згідно зі статутом академія дістала назву Всеукраїнської та підтвердила свій статус вищої наукової установи УСРР. В іншому, здавалось, академія капітулювала. Права ВУАН були суттєво обмежені. Відтоді вона безпосередньо була підпорядкована Наркомату освіти УСРР. Представники Наркомату призначались до складу Ради (тобто Спільного зібрання) ВУАН без будь-якої на те згоди вчених або будь-якого обговорення кандидатур. Президія ВУАН — так званий «виконавчо-керівний орган», що складалась із президента, товариша президента (заступника) та ученого секретаря, затверджувалась Наркомосом, як і всі обрані на Раді академіки. Значні зміни були зафіксовані у структурі ВУАН: замість попередніх трьох відділів (історично-філологічного, фізично-математичного та соціальних наук) були організовані п'ять (природничо-математичних наук, суспільно-історичних, народного господарства, педагогіки та медицини) із секціями та бюро у складі відділів.

Незважаючи на затверджений статут, члени ВУАН намагались відстояти свої академічні свободи та зберегти незалежність як під час ухвалення рішень, так і навіть у діловодних дрібницях. Всупереч ухваленому статуту аж до початку 1930-х рр. відбувались не засідання Ради ВУАН, а, як і раніше, засідання Спільного зібрання. Два додаткові зафіксовані у статуті відділи (педагогіки та медицини), на необхідності яких наполягали урядовці, так ніколи і не були організовані. Були збережені навіть назви та порядкові номери утворених ще 1918 р. відділів.

По суті, ВУАН опиралась практично всім намаганням Наркомосу втрутитись у її наукове життя та регламентувати наукову діяльність, будь-які інструкції та розпорядження «згори» зустрічали спротив. Приміром, у відповідь на повідомлення Наркомосу про відносини ВУАН із закордоном винятково за посередництва свого спеціального підрозділу — так званого «Наукового комітету» — на Спільному зібранні було ухвалено відстоювати право академії безпосередньо спілкуватись із зарубіжними вченими та установами.

Наступним великим (після примусової розробки нового статуту) конфліктом Наркомосу з Академією наук став процес обрання та затвердження нового президента ВУАН. Після відмови Володимира Вернадського наприкінці квітня 1921 р. від головування в академії (вчений залишив Київ у грудні 1919 р. і з того часу обов'язки голови-президента виконував академік Орест Левицький), почалась підготовка до обрання нового президента. У липні 1921 р. більшістю голосів