Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко
Так сталось і після захоплення Києва більшовицькими військами 5 лютого 1919 р. Уже 10 лютого за наполяганням учених відбулася зустріч очільників УАН із наркомом освіти В. Затонським. Здається, на той час більшовики не дуже переймались Академією, тому досить легко погодились її підтримати як в організаційному, так і фінансовому й майновому планах. Наступного дня був оприлюднений наказ Наркомату про передавання у власність УАН приміщення та садиби колишнього пансіону графині Левашової (фактично ж ішлося про реквізицію будинку без жодного відшкодування власнику). Цей будинок перебуває у власності Національної академії наук України і досі — зараз тут розміщена Президія НАН України.
Згодом радянська влада використала дату публікації наказу — 11 лютого 1919 р. — як привід для приписування собі заслуги створення УАН. У радянській історіографії з кінця 1920-х рр. саме цей день вважався датою заснування Української академії наук. У численних виступах більшовицьких очільників, а згодом і в публікаціях наполегливо просувалась ідея про те, що начебто саме більшовики виявили, що наука в Україні перебуває в катастрофічному стані, і тому виступили ініціаторами створення в республіці нового потужного наукового центру.
На початку більшовики особливо не втручались у справи УАН як інституції та всіляко декларували її підтримку. Втім, здебільшого це мало ситуативний та демонстративний характер. Справжні цілі більшовиків та засоби їх досягнення були чітко окреслені у промові того-таки Затонського одразу після захоплення Києва. «Усі партії, що зберегли совість, знають, що немає іншої влади, крім совітів, — безапеляційно заявляв нарком освіти на другому засіданні Київської ради робітничих депутатів 9 лютого 1919 р. — Тепер треба тверда рука, лютий терор, як стосовно ворогів, так і стосовно своїх. Ті, хто був у німецькому університеті, не повинні хотіти французької академії. Хто не піде з нами, тих ми примусимо силою». Примітно, що виклад цієї промови Затонського був опублікований у тому самому числі газети «Киевский коммунист», що і його наказ про приміщення для УАН.
«Свого» наукового центру (на зразок російської Соціалістичної академії, що почала діяти в Москві у червні 1918 р. на противагу Російській академії наук) більшовики в Україні організовувати в цей час не намагались. РНК УСРР не контролювала академію та не переймалася ні офіційним затвердженням новообраних академіків, ані інституційною розбудовою Академії наук, хоча за статутом УАН уряд мав це робити. Цим попуском в УАН не проминули скористатись. Упродовж кількох місяців 1919 р. за більшовицької влади академіками були обрані 13 осіб, зокрема літературознавець Сергій Єфремов, ботанік Володимир Липський (див. вклейку, рис. XIX, XX), філолог та літературознавець Володимир Перетц, історик Костянтин Харлампович. До РНК УСРР жодні списки на затвердження не подавались.
Крім виборів академіків, на Спільному зібранні вчені самостійно вирішували, які нові установи при відділах мають бути створені та хто їх має очолити, а для приєднання до УАН тієї чи іншої інституції інколи достатньо було «згоди» наркома освіти.
Призначення наукових співробітників інститутів та комісій також затверджувались на Спільному зібранні без узгодження з Наркоматом освіти.
Водночас більшовики обіцяли академії фінансову підтримку, і керівництво УАН робило все можливе, щоб отримати бодай дещо. Лише з квітня 1919 р. із виділених більшовиками грошей почалась виплата місячної платні академікам та нечисленним штатним працівникам Академії наук, а також відпуск так званих операційних коштів (тобто на відрядження і експедиції) як окремим академікам, так і різним інституціям УАН. Звісно, виплати були невеликими, часто-густо кошти було важко отримати у банках, та й на базарах селяни відмовлялись брати паперові гроші, віддаючи перевагу натуральному обміну, тож учені не розкошували. У Політехнічному інституті навіть був організований спеціальний «Комітет для добування продуктів харчування» на чолі із енергійним професором Євгеном Патоном. Як згодом згадував академік Степан Тимошенко, одного разу Комітет «добув» багато пшениці й родина Тимошенків отримала цілий мішок зерна. Вони були надзвичайно щасливі, хоча пшениця була вологою та її довелось сушити на балконі й пильнувати від пташок.
Зрештою, незважаючи на всі труднощі, часто не завдяки, а всупереч УАН функціонувала та розвивалась. Кількість установ та працівників поступово зростала. Були започатковані серійні «Записки», «Труди» та «Матеріали» відділів й інституцій, надруковані кілька наукових студій та «Звідомлення» УАН. Однак надходження паперу не були регулярними. Інколи папір академіки не купували, а знов-таки «добували» завдяки особистим знайомствам із працівниками радянських установ.
З іншого боку, попри кошти, яких час від часу домагались вчені, вони відчували з боку більшовиків постійну небезпеку, сенс якої чітко висловив історик Дмитро Багалій: «Пережити б тільки...».
Учені, які стали до праці в академії, до революції зазвичай мали пристойні доходи та статки і через це ототожнювались із ворожою пролетаріату буржуазією, обходження з якою було відповідним. Після взяття Києва більшовиками без церемоній та зайвих розмов до зазвичай великих й ошатних будинків і квартир науковців ставали на постій червоноармійці. Постій часто супроводжувався насильством, грабунками та знищенням майна, а також домашніх бібліотек і лабораторій. Мали місце накладання контрибуцій та реквізиція житла.
Подібна масова практика більшовиків примусила УАН просити у влади так звані «охоронні листи» для всіх дійсних академіків і директорів академічних установ, а також для будинків УАН. Звернення за цими листами було постійним — академіки практично щомісяця принизливо прохали владу унеможливити реквізицію житла, бібліотек та наукових приладів.
Науковці привертали увагу більшовиків не лише через привабливу приватну власність, яку можна було реквізувати. Серед співробітників УАН було чимало громадських, політичних та державних діячів — колишніх членів Української Центральної Ради (УЦР), Генерального секретаріату УНР, Кабінету міністрів Гетьманату та Директорії УНР. Більшовики ставились до них однозначно вороже, непоодинокими були арешти вчених саме за їхню минулу роботу.
Зокрема, у березні 1919 р. чекістами були арештовані академік Сергій Єфремов (член УЦР, генеральний секретар міжнаціональних справ Генерального секретаріату УЦР-УНР), член академічної комісії для складання біографічного словника діячів України Петро Стебницький (див. вклейку, рис. XVII) (член УЦР, міністр освіти в одному із урядів за часів Гетьманату), а також археолог Левко Чикаленко (член УЦР) та фізик професор Георгій Де-Метц, які в академії на той час не працювали. УАН одразу виступила на захист учених, однак її очільникам довелось неодноразово звертатись із клопотаннями до більшовицького уряду та споряджати депутації до Наркомату освіти, аби визволити науковців
