Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко
«Розстріляне відродження»: централізація літературно-мистецького життя репресії проти діячів культури в 1930-ті рр.
1926 р. на XV Всесоюзній конференції ВКП(б) Сталін виступив з програмною доповіддю, що поклала початок змінам у внутрішній і зовнішній політиці Радянського Союзу. Оголосивши війну внутрішньому ворогу і закликавши до боротьби з троцькістсько-зінов'євською опозицією, генсек сформулював тезу про постійно зростаючу зовнішню загрозу. Партійні керманичі відмовилися від теорії світової революції та взяли курс на побудову соціалізму в окремо взятій країні. Для цього в суспільну свідомість починають активно впроваджувати ідею зовнішньої загрози та шпигуноманію.
Державне політичне управління (ДПУ) активно моніторило ситуацію. Зведення щодо настроїв у середовищі інтелігенції регулярно лягали на стіл партійних керманичів. У щотижневому зведенні секретного відділу ДПУ УСРР № 8/18 за 20—26 лютого 1927 р. повідомлялося: «Серед співробітників Наркомосу циркулюють настійливі чутки про неминучість війни у найближчому майбутньому. Ці чутки викликають вкрай нервові настрої. Деякі співробітники Наркомосу думають вже про те, куди влаштуватися на випадок війни аби уникнути мобілізації».
Отже, лояльність місцевого українського активу щодо СРСР залишала бажати кращого. Що вже й казати про стару інтелігенцію та «попутників». Брак лояльності та тотальна зневіра у спроможність більшовиків втриматися при владі вразі зовнішньої агресії були основною проблемою центрального керівництва.
Ситуація в Україні дуже непокоїла Сталіна, адже загрожувала остаточному утвердженню його одноосібної влади. По-перше, Україна була розділена між чотирма державами (Польща, Чехословаччина, Румунія, СРСР). Це означає, що українське питання завжди могло бути використане проти Радянського Союзу. По-друге, розквіт української мови і культури, який спостерігався в УСРР протягом 1920-х років, створював передумови до переформатування відносин між Москвою і союзними республіками та наповнення їх реальним федеративним змістом. По-третє, українські націонал-комуністи, які обійняли важливі посади в уряді республіки, трактували українізацію значно ширше, вбачаючи в ній не тільки культурницький аспект, але й реальну економічну автономію. На зламі 1920-х — 30-х рр., ставало все більш очевидним розходження щодо розуміння українізації між місцевими націонал-комуністами і центральним керівництвом країни та їхніми ставлениками в УСРР. Більшовики вже взяли курс на реставрацію старого імперського принципу керівництва у вигляді взаємовідносин «центр-периферія». По-четверте, основу української нації складало селянство, упокорення якого стало можливим тільки внаслідок компромісу більшовиків з місцевими українськими лівими. До того ж, за умови відсутності можливості отримати зовнішні позики, саме сільське господарство мало стати головним інвестором радянського проекту модернізації економіки. Більшовики були свідомі того, що селяни так просто своє не віддадуть. Отже, протистояння обіцяло бути жорстоким, але й ставки були високими. Упокорення України — другої за економічним і людським потенціалом республіки у складі Союзу — відкривало шлях Сталіну до утвердження своєї влади та побудови з СРСР держави-комуни, про яку він мріяв.
Першим сигналом зміни ідеологічного вектору і взяття державою курсу на ідеологічну уніфікацію став відкритий політичний процес над старою інтелігенцією. Для цього ДПУ сфабрикувало справу Спілки визволення України (СВУ) — організації, що нібито існувала в УСРР з 1926 р. і об'єднувала антирадянськи налаштовану інтелігенцію, духівництво та представників куркульства.
Слідство тривало з травня 1929 р. до лютого 1930 р. Головним фігурантом справи було призначено відомого українського літературознавця, віце-президента ВУАН, академіка Сергія Єфремова. Згідно з офіційною версією слідства СВУ була пов'язана з однойменною емігрантською організацією та петлюрівським закордонним центром УНР і мала наметі повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання та допомогою іноземних держав.
Процес СВУ відбувався в приміщенні Харківського оперного театру, аби вмістити всіх охочих. Цей «театр у театрі» та химерність звинувачень стали приводом для сумного жарту про «музику ДПУ, оперу СВУ» (див. вклейку, рис. XXIII). Сам судовий процес тривав з 19 березня до 9 квітня 1930 р. На лаві підсудних опинилося 45 осіб: академіки, професори, лікарі, священики, викладачі вишів, студенти, письменники і вчителі. Більшість з них у минулому була членами українських соціалістичних партій, які підтримували Центральну Раду і працювали в урядах Української Народної Республіки (УНР).
Показовий процес, що скидався на фарс, завершився абсолютно протиправним вироком. Четверо підсудних отримали по 10 років таборів, решта від 8 до 2 років або ж були засуджені до заслання за межі УСРР. 1989 р. всі жертви процесу «СВУ» були реабілітовані за відсутності складу злочину.
Другим резонансним процесом стала справа «Українського національного центру» (УНЦ), ініційована 1931 р. Ця справа започаткувала справжнє полювання на вихідців із Галичини, які, повіривши свого часу в щирість політики українізації, переїхали до УСРР. Цей процес було використано для посилення контрукраїнізаційних заходів.
Вирок у справі «УНЦ» був винесений у лютому 1932 р. в закритому порядку. Загалом за справою «УНЦ» було засуджено 50 осіб на строки ув'язнення від трьох до шести років. Більшість з них померли в таборах.
Влітку 1930 р. відбувся XVI з'їзд ВКП(б), який взяв курс на боротьбу з ухилами в національному питанні. На практиці це означало, що настала черга партійних чисток. Під ударом опинилася насамперед члени партії національних республік.
1930 р. ДПУ розпочинає тотальне стеження за Миколою Хвильовим. Попри тривале цькування, Хвильовий ще сподівався найти компроміс зі владою. Для цього було потрібне «каяття», яке письменник сприймав як вимушений крок, що дозволяв зберегти творчу свободу та захистити своїх однодумців. Власне, це було трете каяття Хвильового, але якщо перші два рази він каявся у власних «гріхах», то 1930 р., влада зажадала від письменниками не просто каяття, але вияву лояльності. Хвильовому доручили написати викривальні матеріали із засудженням «СВУ». Для цього він навіть отримав фрагменти щоденника С. Єфремова з критичними випадами щодо більшовицької політики перекладені російською мовою.
Хвильовий виконав завдання. Протягом березня 1930 р. у газеті «Харківський пролетар» було опубліковано дві статті «А хто ще сидить на лаві підсудних? (До процесу „Спілки визволення України“)» та «За щоденником С. О. Єфремова — вождя, академіка, „совісті землі української“, що палахкотить „великим полум'ям“».
Письменник та його оточення отримали на певний час індульгенцію від влади. 1932 р. навіть вийшов перший том вибраних творів Хвильового. Навесні 1933 р. він одержав відрядження у село. Гнітюче враження від вимореного голодом українського села лягло важким тягарем на серце письменника. Він ані на мить не сумнівався у штучному характері голоду, який мав покласти край українському питанню. Але останньою краплею для Хвильового став арешт близького друга і соратника Михайла Ялового.
13 травня
