Гетьманська Україна - Олександр Іванович Гуржий

- співали українські селяни. Питання про слобожан-утікачів обговорювалося протягом XVIII ст. майже на всіх повітових сеймиках Правобережжя. Подільська шляхта в наказі своїм депутатам на сейм скаржилася, що "хлопи" приходять на слободи, а по якімсь часі переходять на інші й тим самим дуже шкодять землеволодінню та спричиняють різні конфлікти.

Поряд зі слободами, значна частина земель Київщини та Брацлавщини до 1714 р. належала козацтву, яке освоювало відвойовані у польської шляхти та католицького духівництва маєтності. У 1701 р. київський бискуп Гомолінський звертався до сейму зі скаргою на козацького полковника С.Палія, що той "всіляко обтяжує шляхту, порядкує у Фастові... примушує Київське бискупство платити йому податок". На території, де поширювалася його влада, Палій надавав бажаючим у користування стільки землі, скільки вони могли обробити. У підсумку на Правобережжі почали засновуватися козацькі хутори. Історик Т.Осадчий вклав у вуста С.Палія такі слова: "... працював коло неї (землі - авт.) як на своєму господарстві, широкі поля засіваючи хлібами". Наказний гетьман Самусь володів маєтностями між Богуславом та Вінницею, а полковник А.Абазин - в околицях Брацлава. Під час Північної війни, в 1702-1705 pp., король Август II разом із магнатами 15 разів звертався до Петра І, прохаючи допомогти в справі повернення земель і платежів з території Подніпров'я, що підлягала козацькій адміністрації. Як стверджує В.Маркіна, існували такі форми козацького землеволодіння: 1) спадкові; 2) "надані" (землі, за які виконувалася військова служба); 3) "куплені" (придбані за гроші); 4) "зайняті" (оброблені власною працею вільні або відвойовані землі). Слід відзначити, що козаки вважали землю своєю "згідно природного права" й намагалися утвердити пріоритет приватної власності на неї.

Слобідське і хутірське землеволодіння в Правобережній Україні протягом тривалого часу живило козацький, а згодом і гайдамацький рухи. Невипадково місцева шляхта намагалася всіляко обмежити терміни слобід і знищити розсадники політичного й економічного "свавілля" в Речі Посполитій - козацькі поселення.

Етнічний склад населення Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств Речі Посполитої у XVIII ст. відзначався переважанням українців, хоча безперервні війни та соціальні рухи, спричинюючи економічний занепад краю, перешкоджали їх природному відтворенню. Попри те, що на середину 1670-х pp. Правобережна Україна втратила більше половини свого населення, внаслідок колонізацій та міграційних хвиль наприкінці наступного століття українці становили тут близько 3-х мільйонів. Треба відзначити, що соціальна структура правобережного українства впродовж значного проміжку часу була неповною. Через примусове виселення в 1711 p. народ втратив свою еліту - козацьку старшину. Представники старої української шляхти були знищені або покозачилися й перейшли в Лівобережну Україну, а решта прийняла католицьку віру. Незначний відсоток православного духівництва також не завжди міг протистояти польській державній релігії - католицизму. Міщан-українців було замало для того, щоб впливати на політичний розвиток міст. Найбільша соціальна верства - селяни - залишалася переважно вільною, однак процеси так званого другого закріпачення дедалі більше обмежували її права.

Другу за чисельністю етнічну групу становили поляки, яких налічувалося близько 270 тис. Вони разом із євреями (приблизно 220-250 тис. чоловік) у XVIII ст. посіли провідні позиції в політичному та економічному житті Правобережжя. До малочисельнних етносів, що населяли українські землі, належали громади молдаван, волохів, росіян, татар, караїмів, вірменів, німців, греків. Національний склад населення Правобережної України певним чином впливав на формування її загальноетнічної соціальної структури. Протягом 1774-1775 pp. на Правобережжі було укладено реєстри так званого подимного, які охопили переважну більшість населення, окрім шляхти, духівництва та військових. Ці реєстри містили відомості про кількість "димів" (господарств), давали уявлення про їх загальну кількість "із поспольства", селян, міщан, а також дозволяли згрупувати господарства згідно з юридичною приналежністю. Опрацювавши ці та інші джерела, історик А.Перковський підрахував, що місцева шляхта становила 7,7% всього населення, духівництво - 1,5; купці - 0,14; міщани-християни - 1,7; міщани-євреї - 3,5; селяни - 78,7.

Вбрання польської шляхти XVII ст. Худ. Я.Матейко.

Після довгих років визвольних змагань українців, соціальні гасла яких насамперед спрямовувалися проти польських панів та єврейських орендарів, останні знову стали активно заселяти українські воєводства Корони Польської. Осередками єврейської колонізації були передусім міста й містечка. Тут, користуючись королівськими привілеями та завдячуючи підтримці польських магнатів, вони настійливо прибирали до своїх рук торгівлю, промисли, різні оренди, зумовлюючи, як і перед 1648 p., соціальний антагонізм між ними та корінним населенням. На селі євреї ставали, головно, корчмарями, зосереджували в своїх руках винно-горілчаний промисел, нерідко були управителями земельних латифундій. Об'єднуючись на місцевому рівні в кагали й прикагалки, вони висилали своїх представників на єврейські сеймики, які, в свою чергу, об'єднувалися в сейм усіх євреїв Речі Посполитої - так званий Синод чотирьох країн.

Представники інших народів, гуртуючись у громади, також здобували певні права на самоврядування. Наприклад, своїх окремих судових війтів мали в деяких містах Правобережної України караїми та вірмени. Досить сильні позиції в Києві посідала грецька громада. У 1689 p. українські міщани скаржилися, що грецьке населення міста не відбуває належних повинностей "на ратушу".

Специфіка розвитку "українних" міст Речі Посполитої в другій половині XVII-XVIII ст. була відмінною від умов, за яких формувалися західноєвропейські міста. Зважаючи на залежність магнатів та наявність значного прошарку поселенців-міщан, які займалися землеробством, міста Правобережної України не стали значними торговельно-ремісничими центрами, хоча нові економічні відносини й настійливо торували собі шлях. Міське населення знаходило різні способи, щоб уникати обтяжливих феодальних повинностей та займатися ремеслами, промислами і торгівлею. З другого боку, формування міського "бюргерства" зосереджувалося в руках іноземців, що негативно впливало на утворення елементів загальнонаціонального ринку.

До найбільших міст Правобережжя належали Київ, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Володимир, Біла Церква, Рівне, Брацлав, Острог, Умань. Наприкінці XVIII ст. зросла чисельність населення в Дубно - 6535 жителів, Могилеві - 6444, Житомирі - 5419, Бердичеві - 4815, Корці - 4706. Утім, переважали все-таки невеликі містечка, де проживало 1-2 тис. мешканців. Однією