Гетьманська Україна - Олександр Іванович Гуржий

щонайбільші прибутки, розорюючи тим самим селян, "державця (посесор - авт.) ... завжди готовий, мов сарана, після знищення одних перенестися на інші ниви", - відзначав свідок тих подій, польський письменник Й.Солтикович. Виснажливими для селян були й інші монопольні права магнатів (виробництво і продаж спиртних напоїв, млинарство, вилов риби, виготовлення селітри і поташу тощо), які також здавалися в оренду євреям.

Водночас у підсумку національно-визвольного руху другої половини XVII ст. частина земельного фонду Правобережної України стала здобутком українського селянства, яке освоювало відвойовані у шляхти райони. Влітку 1718 р. ректор Овруцької єзуїтської колегії (Полісся) подав до суду скаргу, в якій ішлося про те, що в період тривалих "бунтів" шляхта і ксьондзи змушені були залишити Правобережжя, а їхні землі захопили нові власники. "Селяни тримають землі в незаконній посесїі і користуються ними, а тому, хто скаржиться не дають нічого", - свідчив позивач проти українських "хлопів".

Усупереч різним перешкодам, заможні селяни Правобережної України вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Так, у 1741 р. з 41 села Подніпров'я через митні кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було вивезено 3 тис. пудів збіжжя.

На території Правобережжя розвивалася й транзитна торгівля. Купці з Лівобережної та Слобідської України, Росії відвідували ринки країн Західної Європи та Балкан. Важливе значення мали торговельні зв'язки поавобережних господарств із країнами Сходу. У другій половині XVIII ст. через низку економічних та політичних причин зменшуються обсяги вивезення хліба та іншого товару з використанням головного балтійського порту - Гданська. Пошуки нових шляхів вивезення збіжжя, зокрема через порти Чорного моря (Херсон, Одеса, Миколаїв), протягом тривалого часу спричиняли економічну нестабільність краю.

Після подій Національно-визвольної війни протягом останньої чверті XVII - першої половини XVIII ст. правобережні магнати не змогли утвердити кріпосництво. Українські селяни, які відстоювали особисту свободу, намагалися зберегти економічну самостійність своїх господарств.

СЛОБОДИ ТА КОЗАЦЬКІ ЗЕМЛІ

Фільваркова система господарства могла успішно розвиватися лише за наявності достатньої кількості робочої сили. Тим часом наприкінці XVII - в першій половині XVIII ст. в Правобережній Україні відчувалася значна нестача селянських робочих рук. Ця обставина змушувала магнатів не лише впорядковувати старі села, а й засновувати нові поселення - так звані слободи. Вони виникали на умовах звільнення їх засновників від майже всіх повинностей і податків на певний термін. Заснування слобід відбувалося на основі "привілею" чи особливих прав на осілість, які надавалися власниками дрібній шляхті, "дідичним" селянам та новопоселенцям. Визначаючи терміни існування слобід, магнати зважали на конкретні умови розвитку своїх маєтків. У різних регіонах він становив від 1 до 20 років. Передбачалося, що протягом даного періоду поселенець збудує собі якесь житло, обробить певну кількість землі, придбає робочу худобу і реманент. Для пришвидшення цього процесу окремі пани надавали "слобожанам" своєрідний кредит у вигляді посівного зерна, волів тощо.

Період "пільгових років" розпочався на Правобережжі ще у 80-х pp. XVII ст., однак найбільшого розмаху набув уже в наступному столітті. Щоб заселити спустошені війнами землі, магнати стали закликати сюди селян із різних областей Корони Польської, Великого князівства Литовського, а також Лівобережної України. Були випадки заснування слобід переселенцями з Молдавії та Волощини.

Одночасно відбувався процес "самовільного", з погляду владних структур Польщі, заселення правобережних українських земель. Він проходив під контролем і захистом козацької адміністрації Правобережжя й мав на меті реколонізувати територію Подніпров'я, яка, згідно з умовами польсько-російського "Вічного миру" 1686 р., мала залишатися пустою. Наявність вільних земель спричинила масовий наплив сюди селян із Лівобережжя. У цьому краю створювалися, нехай і тимчасові, осередки селянської та козацької власності. Джерела свідчать, що селяни вільно продавали й дарували свої "дідичні" поля, луки, ліси, ставки й хутори іншим селянам та міщанам.

Сеймик у Речі Посполитій

Місцева польська шляхта не лише всіляко протестувала проти "самовільного" заселення, а й не погоджувалася з політикою магнатів, спрямованою на відродження господарства Правобережної України за рахунок впровадження слобід. Так, восени 1682 р, шляхта Київського воєводства зверталася до короля з проханням заборонити магнатам селити селян-втікачів на слободах. "Заборонити законом на території воєводства всі слободи - це шкідливе для шляхетського господарства явище, винахід дідичів і посесорів" вимагав Волинський сеймик 1688 р. Через п'ять років знаходимо новий запис в актових книгах Київщини, який засвідчив незгоду середньої і дрібної шляхти з існуванням вільних селянських поселень: "Так багато розвелося на території нашого воєводства слобід, що селяни, які втікають туди, не лише руйнують маєтки наші, але й здійснюють в тих слободах всілякі злодіяння і підбурюють на злочинні дії інших селян. Тому вимагаємо, щоб дідичі повертали селян на першу ж вимогу, а самі слободи були б знищені". Протягом 1714-1736 pp. сеймик Брацлавського воєводства вісім разів ухвалював постанови про знищення власними військовими підрозділами хуторів і слобід.

Згідно з дослідженнями П.Куліша, на вигонах, де мала бути нова слобода, виставлявся хрест із підвішеними на ньому снопами жита й серпом. Щоб селянам було зрозуміло, на скільки пільгових років надавалася ця слобода, у стовп вбивалася відповідна кількість дерев'яних кілків, один із яких виймався по закінченні року. Ніколи й ніхто не питав, звідки поселяни прийшли і хто вони є за своїм соціальним статусом.

Оскільки найбільш розореними після відомих подій були Київщина, Брацлавщина та Центральне Поділля, то саме на цих землях слобідське господарство набуло найбільшого розвитку. Щоб утримати біля себе новопоселенців, власники великих фільварків у цих регіонах після закінчення пільгових років змушені були брати з селян лише невеликий чинш, що тривало подеколи до 30 років. У більшості маєтків чинш брали не з площі розораної землі, а з поголів'я робочої худоби, якою володів селянин. Це зумовлювалося тим, що вільної землі тут було надзвичайно багато, а тяглової худоби - обмаль. Адже більшість слобожан становили втікачі з володінь, де існувала панщина. Однак навіть таке незначне запровадження феодальної повинності викликало опір місцевих селян, які вже звикли жити без економічного примусу.

Типовою ставала ситуація, коли, "відсидівши" певний час на одному місці, слобідські піддані переходили до іншої слободи, завдаючи своїм панам значних