Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець

падіння довіри до нього з боку козацького товариства та посилення провокацій з боку правобережного гетьмана, Брюховецький стає патологічно підозрілим і мстивим. Так, у лютому 1666 р. Іван Мартинович запросив до себе в гетьманську резиденцію лубенського полковника Григорія Гамалію. До Гадяча полковник прибув разом з ігуменом Каллістом і був тут гостинно зустрітий боярином. Упродовж усього дня Гамалія насолоджувався прийомами та частуваннями гетьмана, а ввечері той наказав його заарештувати. Приводом до арешту стали підозри в таємному листуванні вихідця з Правобережжя з правобережним гетьманом. Під караулом Гамалія просидів більше року, але, здається, провина його доведена не була, і вже з кінця 1667 р. він повертається до управління Гетьманатом.

Слідом за Гамалією, уже десь наприкінці 1666 — початку 1667 р., втрачає довіру регіментаря один з найвідданіших йому ще принаймні з 1663 р. старшин — колишній козак-неофіт у часи змагання Брюховецького за гетьманську булаву, а після Ніжинської ради беззмінний полковник ніжинський Матвій Гвинтовка. Невідомо, коли і за яких обставин між гетьманом і ніжинським полковником пробігла чорна кішка, але, вочевидь, причина була доволі серйозна. Адже за наказом Івана Мартиновича Гвинтовку не лише було позбавлено пернача, а й взято під варту. При цьому Брюховецький пояснював свої дії тим, що Гвинтовка надумав зрадити царя. Спочатку нібито він, супроводжуючи гетьмана в поїздці до Москви, довго не погоджувався прикласти руку до «Новопоставлених статей» 1665 р., а по поверненню в Україну відкрито висловлював своє небажання воювати з козаками правобережного гетьмана, заявляючи при цьому, що «ніде того не чиниться, щоб свій свого воював». У Гадяцькій тюрмі Гвинтовка пробув цілий рік. А по тому, у лютому 1668 р., за наказом гетьмана колишнього полковника перепровадили до Ніжина, але з-під варти так і не звільнили.

Крім полковників лубенського і ніжинського, у немилість рейментарську потрапив і генеральний суддя Юрій Незамай. Як і Гамалія, Незамай був вихідцем з Правобережжя, що в умовах активізації агентів гетьмана Дорошенка на Правобережжі було само по собі підозрілим. До того ж генеральний старшина видав дозвіл на повернення на Правобережжя п'ятьом козакам з Канева, захопленим лівобережцями в полон. Спочатку Незамай за наказом Івана Мартиновича був спроваджений до Москви, а вже звідти за царським указом — відправлений у заслання до Казані. Компанію Юрію Незамаю склав і лисянський полковник Височан, котрого Брюховецький вислав до Москви, а цар спровадив аж до Сибіру.

Війна берегів. Трагічна розв'язка 1670-х

Давид проти Голіафа.

Провокування гетьманом Дорошенком війни з Варшавою

Війна берегів, що з утвердженням 1663 р. на Правобережжі та Лівобережжі осібних гетьманів набула особливо кривавих масштабів, поволі, але невпинно занапащала ідею самої визвольної війни козацтва. Жертви цієї безглуздої війни невпинно множились, а конфлікт заходив усе далі й далі. Козацька держава була поділена по Дніпру, міста і села лежали в руїнах, визвольна енергія вигасала. Немаловажну, якщо не визначальну роль в ескалації конфлікту відігравала та обставина, що внутрішнє протистояння в Україні значною мірою було спричинене впливом зовнішнього фактору. До протиборства Росії і Польщі за Україну з початком 1660-х рр. активно долучається Кримський ханат. У ще більш запеклу і кровопролитну боротьба трансформується з кінця 1660-х рр., коли у війну поволі втягується й Османська імперія.

Утім залучення Порти до конфлікту несло в собі й певні позитивні політичні моменти: її міць можна було спробувати використати для того, аби не допустити розчленування України Варшавою та Москвою. Хоча, зрозуміло, були в цьому й чималі ризики...

Першим скористатись із нових можливостей спробував правобережний гетьман Петро Дорошенко, котрий 9 грудня 1666 р. спільно з татарським ханом Аділь Ґераєм під Браїловом розгромив 10-тисячне коронне військо під командою полковника Себастьяна Маховського. Сучасники тих подій відразу ж почали порівнювати Браїловський погром із катастрофою Речі Посполитої, що сталась у травні 1648 р. під Жовтими Водами. І для такого порівняння, визнаємо, були вагомі причини.

Варто сказати, що Петро Дорошенко, прийшовши до влади на Правобережжі восени 1665 р., певний час намагався вибудувати свою політику з опертям на допомогу Речі Посполитої. Утім, Польсько-Литовська держава, перебуваючи в цей час в глибокій внутрішній кризі, викликаній збройним виступом опозиції, намагається вирішити свої власні проблеми за рахунок козацтва. Зокрема, на кінець 1666 р. добігали мирні переговори з Москвою, на яких Варшава погодилась на розподіл України по Дніпру. За таких умов, зважаючи на успіхи на переговорах з Оттоманською Портою, Дорошенко наважується на повний розрив з Річчю Посполитою.

Аби не допустити цього, польське керівництво і вводить на Поділля 10-тисячне військо на чолі з полковником Маховським. Маючи у своєму розпорядженні 8—10 тисяч козаків і понад 15 тисяч татар, у ніч з 8 на 9 грудня Дорошенко здійснює блискавичний марш під Браїлів, де розмістив на спочинок війська полковник Маховський, й атакує супротивника. У жорстокому бою, що розгорівся на світанку, козаки й татари стяли 17 корогв кварцяного війська, змусивши решту до втечі. Під час переслідування частина жовнірів загинула, а частина — у тому числі і сам Маховський — потрапила в полон. Радість переможців була подвоєна й тим, що саме полковник Маховський навесні 1664 р. організовував судилище й страчував колишнього гетьмана Івана Виговського, а по тому жорстоко придушував козацькі виступи на Правобережжі.

Розправившись з коронними військами під Браїловом, Дорошенко на чолі козацьких полків і частини Кримської Орди вирушив здобувати польські фортеці на Правобережжі, передовсім найліпше укріплену Білоцерківську твердиню. Інша ж частина Орди була занепокоєна стягненням «союзницької плати». Нею мав стати ясир, зібраний з коронних земель Речі Посполитої. Проте, оскільки до власне польських земель було далеко, татарські чамбули пішли шляхом найменшого спротиву — напали на міста й села Подільського, Волинського і Руського воєводств. Окремі ж татарські загони проникали аж до Овруча на Поліссі, Зборова на Поділлі та Глинян у Галичині. Загальні втрати переважно українського населення (можливо, дещо перебільшені) сягали понад 100 тисяч! Невиправні людські втрати породили серйозні проблеми для реалізації намірів Дорошенка добиватись визволення України з-під влади польського короля і російського царя. Стало очевидним, що, покладаючись на допомогу Кримського ханату, необхідно мати серйозні гарантії власної безпеки від сюзерена хана — Оттоманської Порти.

«Усім козакам некорисний Андрусовський торг»

Процес замирення Російської держави з Річчю Посполитою після війни за Україну 1654—1664 рр. (саме в ці роки тривала активна фаза протистояння) мав свою тривалу історію. Уперше російська сторона пішла на переговори з комісарами Яна II Казимира ще восени