Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець

з двору, пожалуваного гетьману Олексієм Михайловичем. Адже, як завважив Іван Мартинович, мине час, і, можливо, для нього самого там, в Украйні, «місця не буде, отож щоб йому було куди самому приїхати». Крім того, ще у вересні він поділився з Желябужським інформацією з приводу того, що в Україні «его, гетмана, изневесть хотели погубить». І невідомо, чим би ця лиха для нього затія не увінчалась, якби осавул вчасно не виявив ту змову й не попередив його («толко б есоул уберег, подметя тот завод, весть ему учинил»). Отож, Брюховецький волів мати при собі постійну залогу в чоловік з триста. В Україні ж він зумів знайти таких відданих йому вояків лише сто. Доукомплектувати ж особисту охорону український гетьман хотів би за рахунок царських ратників. Ось це прохання він і просив ясельничого донести до великого государя, аби той пожалував його, зволівши «московських людей к нему прибавить, кем бы ему ото всего оберечся». А без такої охорони, наполягав Іван Мартинович, «ему никакими мерами нелзя бить на шаткие времена».

Провісниками потрясінь, спричинених московськими домовленостями, стали виступи представників вищого українського духівництва, зокрема формально очолюваного на той час єпископом Мефодієм київського кліру. Двадцять другого лютого 1666 р. місцеблюститель, а також архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель та ігумени інших київських обителей висловили перед київським воєводою боярином Петром Васильовичем Шереметьєвим протест проти узгоджених із українським гетьманом намірів Москви призначати московського святителя на Київську митрополію. Воєвода, повідомляючи про цей прикрий інцидент своєму урядові, наголошував, що церковні ієрархи протестували «с большой яростью» й навіть погрожували: «запремся в монастырях, и разве нас из монастырей за шею и ноги поволокут, тогда только московский митрополит в Києве будет».

А коли на початку травня 1666 р. на обіді у настоятеля Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля, на якому були присутніми також єпископ Мефодій і київський полковник Дворецький, російський дяк Євстратій Фролов запропонував слідом за тостом за здоров'я царських бояр й окольничих підняти келихи і за здоров'я «боярина и гетмана Йвана Мартиновича, а он великому государю службою своєю во всем верен, и с ними духовными во всяком совете и любви пребывает, и Войску Запорожскому и всему малороссийскому народу добронравием своим и правым разсуждением угоден», то місцеблюститель і все вище київське духівництво відмовились пити за здоров'я Брюховецького, роздратовано зауваживши при цьому царському чоловіку, що він, гетьман, «им злодей, а не доброхот».

Наступний, вельми тривожний для Брюховецького дзвіночок пролунав із Січі. Будучи на Москві, гетьман серед іншого погодився й на розміщення залоги царських ратних людей на чолі з воєводою у фортеці Кодак, на Запорожжі. Це неабияк образило січовиків, які угледіли в цьому намагання встановити жорсткий контроль за їхнім життям. Колишній побратим Брюховецького, коли той ще був кошовим на Січі, її теперішній керманич Ждан Рог звернувся до гетьмана із вельми філософським листом-застереженням: «Нерозумно поступаєш, що з нами починаєш сваритись. Зброя не допоможе в полі, коли в домі не буде злагоди. Хоч ти від царської величності честю пожалуваний, але достоїнство своє отримав від Війська Запорозького; Військо не знає, що таке боярин, знає тільки гетьмана... Пам'ятай древню філософську притчу у що щастя на прудкому колесі дуже швидко обертається; умій, вельможність твоя, щастя цінувати».

Єпископ Мефодій доносив у Москву, що «запорожці і полтавці і всіх малоросійських міст полковники і старшина, і козаки, також і духівництво — всі боярина і гетьмана не люблять». Єпископу вторили й царські воєводи, котрі несли службу в Україні: «...боярина и гетмана все не любят, а говорять: у нас де в предках бояр не бывало, а он де заводит новой образец и волности де наши от нас все отходят».

«А то де толко за гетманом и дела, что ведми зжот».

Середньовічне мракобісся в ранньомодерному Гадячі

Апогеєм же цього невдоволення став вибух антиурядового повстання на Переяславщині. Місцеве товариство, як стверджував Самовидець, від самого початку не любило присланого їм гетьманом, а не обраного вільними голосами полковника Данила Єрмолаєнка. Ще більше ситуація в полку загострилась, коли царські воєводи почали обкладати податками маєтності. Зважаючи на близькість Єрмолаєнка до Брюховецького, саме на ньому й акумулювалось народне невдоволення. Вісімнадцятого липня переяславські козаки піднімають антиурядове повстання. Під час виступу Єрмолаєнко був убитий. На його місце товариство обрало Максима Хоменка.

Лише завдяки випадку трагічної участі зумів уникнути російський воєвода Григорій Вердеревський, оскільки повсталі, розправившись зі своїм полковником, «ночю поспішили, хотячи, в замок упавши, Москву вибити». Але через те, що воєвода «остерігся и своїх в город забрав и не дался», реалізувати задумане не вдалося. Тим часом саме місто Переяслав було спалено, а переяславські козаки, відступивши до Баришівки, закликали до себе правобережного гетьмана Петра Дорошенка. І лише вчасно прислане воєводою П. В. Шереметьєвим підкріплення з Києва дозволило приборкати виступ переяславців.

Варто сказати, 1666 рік, крім різних неприємностей, пов'язаних із реакцією людності на Московський договір, у житті Брюховецького позначився серйозними неприємностями і в особистому житті. Так, сотник московських стрільців Кирило Кокошев, котрий, відповідно до постанов Московських статей 1665 р., на чолі царських ратників охороняв лівобережного правителя в Гадячі, розповідав посланцю з Москви, що гадяцькі відьми «выкрали у гетмановой жени дитя из брюха». І саме з цим прикрим інцидентом — чи то з реальною втратою Дарією плоду, чи то з тим фізіологічним станом, який у спеціальній літературі з медицини називається «уявна вагітність», — пов'язується початок ініційованих гетьманом «відьмацьких процесів», коли за наказом Брюховецького в Гадячі було спалено «пять баб ведьм да шестую гадяцкова полковника жону».

Крім прикрого викидня у гетьманші, джерела фіксують у цей час і проблеми зі здоров'ям у самого Брюховецького. До слова, провину за це також було покладено на спалених за наказом гетьмана жінок: «...мнил на них то, что оне ево гетмана и жену ево портили и чахотную болезнь на них напустили».

Підтвердження інформації щодо проявів 1666 р. середньовічного мракобісся в Гадячі, переданої в Москву стрілецьким сотником, міститься і в повідомленні гадяцького воєводи Федора Протасьєва: «...поговоривают де козаки в войске про гетмана: што де за гетман, что запершись сидит в городе что в лукошке? Хорошо бы де шол и был в войске и всякой бы де промысел чинил над государевими неприятели; а то де толко за гетманом и дела что ведми зжот». Цікаво, що в історичних джерелах спалені «перед всім народом в Гадячом» жінки називаються не інакше як «чесні жони», що постраждали «за малую вину».

Загалом на тлі