Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський

бережники гетьманської булави», член УВО та лідер Союзу української націоналістичної молоді Михайло-Володимир Янів, співзасновник РП ОУН Ярослав Старух «і їх друзі правого напряму», якісь Крохмалюки «і інші ополченці ФНЄ» (легальна українська політична організація – опонент Українського національно-демократичного об'єднання та РП ОУН, існувала в 1933–1941 pp. Після розпуску члени працювали в Українському центральному комітеті в Кракові. – Д.Я.).

«Десь у половині червня (здається мені, 14.VI.1941 p.), – пригадує собі В. Горбовий, – УНК видав декларацію прав українського народу», в якій «було виразно зазначене його невід'ємне право на самовизначення». За словами Горбового, німці про цю ініціативу довідалися і піддали його та Бандеру адміністративному утиску – заборонили виїжджати за межі Кракова. Проте, справа на місті не стояла. «Після обнародування тієї декларації УНК вирішив скликати Український національний конгрес. Засідання конгресу мали відбутися 22 червня 1941 p. y приміщеннях товариства «Просвіта» в Кракові…Я проводив конгресом. Він розпочався в заповідженій годині зранку. Тривав до вечора. Президія комітету продовжувала роботу в моїй хаті» (виділення наше – Д.Я.).

Висновок автора

Тобто, дізнавшись про початок війни з СРСР, «делегати», невідомо ким, коли і де обрані, розійшлися, а декілька осіб передислокувалися до приватного помешкання мемуариста, де і було «обрано уряд наші держави. Я його очолював. Набір керівників поодиноких ресортів проходив доволі складно…», – констатує він. Після того «з великим одушевленням був урочисто, в один голос прийнятий маніфест проголошення самостійної Української держави».

Версія В. Горбового (продовження)

На цьому місці у споминах В. Горбового, як видається, відбувається якийсь хронологічний стрибок. Раптово учасники події знову опиняються в будинку «Просвіти», який нещодавно залишили. Саме туди «зайшов начальник німецької служби безпеки Тайн та його співробітник др. Глязер (Dr. Closer) (так у тексті. – Д. Я.). Я говорив з ними в коридорі будови, але на салю нарад я їх не запросив. Згадав лише про маніфест конгресу…»

«Після проголошення нашої самостійності 22. VI.1941 р. всі наші партії, групи і табори визнали новий наш уряд і виявили намір співпраиювати з ним…Табір Мельника то він теж позитивно віднісся до проголошення нашої державності(виділення наше – Д.Я.).

Один Микола Сціборський пропонував підождати з конкретною поставою до уряду, поки німці не скажуть свого слова в тій справі… Відразу після конгресу був виготовлений переклад маніфесту на німецьку мову. Зміст і дух того маніфесту виложив я в дипломатичній ноті, яку я переслав Гітперові, Художню окраску обкладинки тієї ноти надав Святослав Гординський». [203]

«За кілька днів, – згідно із мемуаристом, – стало ясно (кому? чому? – знову ніяких подробиць. – Д. Я.), що легальним шляхом наш народ не зможе визначити свою долю. Степан Бандера десигнував (призначив. – Примітка укл.) Ярослава Стецька на пост голови уряду держави і велів повторити краківську історію… у Львові. З політичної осторожності, – вказує Горбовий, – я зберігав за собою мандат голови УНР і зостався в Кракові».[204]

22 червня 1941р.: Декларація Українського національного комітету

Про що ж ішлося в Декларації УНК від 22 червня за 37-а підписами, в т. ч. професора, колишнього посла УНР в Австро-Угорщині, Бельгії та Голландії Андрія Яковліва? Горбовий цитує цей документ, який прямо говорить: «бо знаємо і визнаємо, що єдино у висліді нашої боротьби стане Україна єдина, самостійна і соборна, проголошена історичними універсалами 22 січня… І так відновиться українська державна традиція, що знайшла своє втілення в 1917–1920 рр., коли Україна існувала і була визнана світом».[205]

Висновок автора

Проголошення «відновлення української державної традиції, що знайшла своє втілення в 1917–1920 рр., коли Україна існувала і була визнана світом» мало би означати визнання учасниками цього, а також Львівського зібрання правонаступництва відразу від чотирьох державних утворень, які існували тими роками на території сучасної України (крім, очевидно, комуністичних маріонеткових режимів). А саме:

– від Української Народної Республіки, яка існувала de facto у двох формах – автономної частини у складі Росії та як самостійна держава;

– від Української Держави – Гетьманату (квітень – грудень 1918 p.);

– від Української Народної Республіки (січень 1919 р. – серпень 1992 p.), яка правонаступництва від УНР «першої» не визнавала;

– Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918 р. – березень 1923 p.).

Пікантність ситуації полягає в тому що