Третя світова: Битва за Україну - Юрій Георгійович Фельштинський

1 листопада 2012 року Лазаренка перевели з федеральної в'язниці в імміграційну. Американська влада вважала термін його ув'язнення вичерпаним, але залишила за собою право визначити, чи може він, як колишній злочинець, продовжувати своє перебування в країні. Лазаренко помістили у в'язницю для іммігрантів неподалік від містечка Аделант у Каліфорнії. Він отримав дозвіл на 30-хвилинні побачення з родичами через скло, без права отримувати передачі. Щоправда, сам Лазаренко мав право замовляти собі продукти та особисті речі, окрім відеоігор. Тоді ж, у зв'язку з раніше висунутими проти нього звинуваченням у шахрайстві та відмиванні грошей, конфіскували його каліфорнійський будинок, оцінений у 6,6 млн доларів. Слухання його імміграційної справи призначили на травень 2013 року.

Тим часом колишня підлегла Лазаренко Юлія Тимошенко впевнено продовжувала справу свого шефа. Вона контролювала діяльність ЄЕСУ та створила власну фракцію «Батьківщина». Дніпропетровський клан, як раніше донецький, розділився на декілька конкуруючих груп. До «президентської команди» Кучми ввійшли Олег Дубина (перший віце-прем'єр), Іван Кириленко (міністр аграрної політики), Юрій Смирнов (міністр внутрішніх справ), Валерій Пустовойтенко (прем'єр-міністр та міністр транспорту), Іван Сахань (міністр праці та соціальної політики), Олександр Шлапак (міністр економіки), Володимир Яцуба (держсекретар Кабінету Міністрів). До цієї «чудової сімки» з грудня 1994 року приєднався голова Верховного Суду України Віталій Бойко. Щоправда, разом всіх їх можна було побачити хіба що на світських раутах і на футбольних матчах.

Колишній керівник СБУ Леонід Деркач та його син Андрій особливих позицій у бізнесі не зберегли. У Андрія Деркача залишилися деякі позиції у сфері ЗМІ. Він активно лобіював інтереси російських компаній в Україні — разом із мільярдером та колишнім кандидатом у президенти Вадимом Рабіновичем. Зокрема вони допомогли «Сибірському алюмінію» Романа Абрамовича та Олега Дерипаски заволодіти Миколаївським глиноземним комбінатом.

Колишній президент Леонід Кучма втримався на плаву насамперед завдяки тому, що його зять Віктор Пінчук контролював продаж газу та прокат труб в Україні. Його концерн «Інтерпайп» контролював діяльність низки трубопрокатних заводів Дніпровського регіону та підприємств чорної металургії. «Інтерпайпу» також належали контрольні пакети акцій Нікопольського феросплавного заводу та кількох гірничо-збагачувальних комбінатів. Як і належить олігархам, Пінчук володів також частиною медіа-ринку (стільниковим оператором «Київстар» та газетою «Факти»). Найбільший у Східній Європі завод «Криворіжсталь», який дістався йому завдяки старанням тестя, олігарх втратив під час прем’єрства Тимошенко.

Завдяки зв'язкам колишнього президента Пінчук проводив найважливіші бізнес-форуми в Ялті. На форум запрошувались не лише найбільші міжнародні компанії та медіа-холдинги, але й відомі світові політики. Такого не міг собі дозволити жоден інший український олігарх. Група Пінчука мала тісні зв'язки з російською прокремлівською «Альфа-груп» Михайла Фрідмана та Петра Авена, та з Могилевським металургійним заводом у Білорусі.

Мабуть, найсерйозніші позиції з дніпропетровських ФПГ займала група Тимошенко. Маючи непомірні політичні та економічні амбіції, вона не побоялась повстати проти президента Кучми, спровокувала низку політичних скандалів та фактично очолила опозицію. Їй вдалося стати прем'єр-міністром України, повернути могутність своїй газовій імперії, забрати у групи Пінчука (а фактично Кучми) «Криворіжсталь» та продати її на відкритому аукціоні індійським братам-олігархам. Ніхто так не знав тонкощів politesse по-російськи та не вмів періодично домовлятися з усіма і про все, як Юлія Тимошенко. При всій чарівності її натури, Юлія Володимирівна не йшла на компроміси — ні у сфері бізнесу, ні у сфері політики. В цьому вона схожа тільки на одну людину — президента Росії Володимира Путіна. Обоє дотримувалися одного принципу обміну думками: заходиш зі своєю думкою, а виходиш — з моєю.

Отож, основними завданнями донецьких, які прийшли до влади на чолі з Януковичем, стало руйнування газової імперії Тимошенко та знищення її як політика. Привід для цього знайшовся: газові договори з Росією за захмарними цінами. Далі все перейшло до рук українського правосуддя, яке, як завжди, впоралось з поставленим перед ним завданням. В результаті Юлію Тимошенко засудили до семи років ув'язнення, а її бізнес поділили між собою її кати.

Ще однією дніпропетровською ФПГ стала група «Приват» на чолі з Ігорем Коломойським, Геннадієм Боголюбовим та Олексієм Мартиновим. За часів Януковича їй вдалося не лише утримати, але й посилити свої позиції. До групи входили не тільки банк з однойменною назвою, а й понад 100 підприємств в Україні та за її межами. Почавши з продажу оргтехніки й імпорту кросівок та телефонів, група поступово почала скуповувати активи металургійних, феросплавних й нафтопереробних підприємств. Завдяки зв'язкам Ігоря Коломойського, братів Суркісів та Віктора Медведчука група «Приват» скупила 40 % акцій «Укрнафти», призначивши керівником «свою людину». Окрім цього, ця ФПГ стала власницею компанії «Прикарпатнафта». Жартівливий девіз Коломойського: «Я не плачу податків та не повертаю боргів» став гаслом цілої групи. Їй навіть вдалось неможливе — відібрати у росіян Кременчуцький нафтопереробний завод.

Після приходу до влади опозиції, Ігор Коломойський висунув свою кандидатуру на посаду губернатора Дніпропетровської області з метою навести там порядок та спокій. Він впорався із завданням. І цим Коломойський гарантував собі та своїй групі вплив на майбутню українську політику.

Розділ 13

Кому належить Крим?

Ще у листопаді 2013 року тодішнє керівництво Криму підтримало позицію президента України Віктора Януковича та уряду Азарова — та висловило «стурбованість» діями опозиції, що загрожувала політичній та економічній стабільності в країні. Буквально наступного дня після розгону Євромайдану у Києві, 21 листопада, Верховна Рада Криму підтримала рішення Януковича призупинити підписання угоди про асоціацію України з ЄС та закликала населення півострова «укріпити зв’язки з Росією».

На початку грудня кримський парламент та уряд Криму прийняли низку відозв до керівництва України з вимогою навести порядок в країні та ввести надзвичайний стан, а 3 грудня президіум Верховної Ради Криму запропонував Президенту України та Кабінету Міністрів розглянути питання про можливий вступ України до Митного союзу (ЄврАзЕС), під головуванням Росії. Проросійськи налаштовані громадські організації Криму, зокрема партія «Руський блок», серед членів якої було чимало агентів ФСБ, закликали до формування на півострові, зокрема і в Севастополі, загонів самооборони з метою захистити місто, а у «випадку державного перевороту» вийти зі складу України. Так звана Севастопольська координаційна рада вже тоді закликала до створення федеративної держави Малоросії з політичним вектором на Росію. У свідомість місцевого населення впродовж багатьох років вкарбовували ідею, що Крим — споконвічно російська земля та що півострів справедливо належить Росії.

Однак звернімося до історії. Найдавнішим населенням Криму, на думку вчених, були кіммерійці, котрі заселили Північне Причорномор'я у VIII–VII століттях до н.е., а також таври (звідси й назва краю — Таврида),