Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

е) колгосп зобов'язується розслідувати усі випадки розкрадання колгоспної власності та «шкідницького ставлення», тобто «зради спільної колгоспної справи та допомоги ворогам народу», передавати винних у такому злочинному підриванні «основ колгоспної системи» до суду, «для визначення міри покарання згідно з законами робітничо-селянського уряду» (ст. 18).

Приведені вище статті розкривають справжню суть колгоспної системи, яка полягала в тому, що селянин продовжував працювати в рамках сільськогосподарського виробництва, але більше не мав навіть тимчасового контролю над виробленою продукцією. Цілком очевидно, що подібний підхід спричинився до зниження продуктивності праці, зменшення урожайності сільськогосподарських культур. Однак, на думку сталінської верхівки, всі ці втрати були цілком виправдані досягненням головної мети — встановлення повного контролю над селом. Тим більше, що будь-яку нестачу можна було, принаймні, певною мірою компенсувати, зменшивши частку, призначену селянинові.

Починаючи від цього моменту, ми засвідчуємо попередження Сталіна та його прибічників проти будь-якої «ідеалізації» колгоспів і колгоспників. Шеболдаєв прямо заявив, що колгоспники «мали замало доброї волі щодо врахування інтересів держави». А Каганович проголосив, що не колективізація, а заготівлі були «наріжним каменем, на якому перевірялися наша сила та слабкість і сила та слабкість ворога». Фактично ворога належало шукати тепер у колгоспах, і саме там, серед колишніх бідних селян і середняків, треба було боротися з «куркульським» саботажем.

Колективізація не розв'язала проблем селянства, навіть якщо не брати до уваги втрату ним землі. Колгоспи були по суті механізмом, створеним для видобування хліба та інших продуктів. У принципі все колгоспне виробництво бавовни, цукрового буряку та деяких інших продуктів, більша частина вовни, шкір, а головне, левова частка зерна присвоювались державою.

Один із сучасних радянських літературних критиків, віддаючи належне гаданим економічним перевагам колективізації та механізації, водночас зауважує, що вони «певним чином послабили у селян почуття глибоких зв'язків з землею; послабили відповідальність людини, яка є господарем на своїй власній землі, за свою щоденну працю на ній».

Партійний активіст, якого направили в 1930 р. до великого українського степового села Архангелка (населення приблизно 2000), знайшов вісім чоловік, що займалися збиранням урожаю. Решта байдикували, а коли він висловив побоювання, що зерно загине, вони погодилися з ним. Він так коментує побачене: «Я не міг повірити, що втрата урожаю ніяк не обходила селян. Якісь незвичайно сильні почуття мали спонукати їх до того, щоб залишити стільки зерна в полі. Я переконаний, що ніхто не скеровував їхніх дій».

Уповноваженому вдалося добитися певних поліпшень, однак він відчував, що так і не зміг перетягти когось із селян на свій бік.

Будь-які спроби використати зерно для задоволення потреб селян вважалися саботажем. В урядовій постанові від 7 серпня 1932 р. «Про охорону державної власності» (підготовленій самим Сталіним) проголошувалось, що всю колгоспну власність, як, наприклад, велику рогату худобу, всі види сільськогосподарської продукції слід уважати державною. Той, хто вчинить злочин проти цієї власності, вважатиметься «ворогом народу» і підлягатиме розстрілу або, за пом'якшуючих обставин, ув'язненню принаймні на десять років з повною конфіскацією майна. Пізніше, згідно з офіційними трактуваннями, до «ворожих елементів» почали відносити осіб, звинувачених у підробці колгоспних рахунків, звітів, саботуванні сільськогосподарських робіт, пошкодженні колгоспної техніки й устаткування і т. д.

Протягом 1932 р. 20 % усіх звинувачувальних вироків у СРСР ухвалювалось на базі цієї постанови, яку Сталін називав «основою революційної законності в сучасний момент». Лише в Західному Сибіру протягом жовтня 1932 р. 2000 селянських господарств було звинувачено в саботажі.

Але звинувачували не лише селян. Постанова ЦК від 11 січня 1933 р. проголошувала: «Антирадянські елементи, які пробралися до колгоспів на посади бухгалтерів, адміністраторів, комірників, бригадирів і навіть стали членами правлінь колгоспів, намагаються організовувати диверсії, виводять з ладу машини, розтринькують колгоспне майно, підривають робочу дисципліну, крадуть насіння, саботують здачу хліба державі; інколи їм навіть удавалося розвалити колгоспи».

Постанова вимагала виключення усіх «антирадянських елементів» з колгоспів і радгоспів. Це завдання покладалося на політвідділи МТС і радгоспів, зокрема заступників начальників, тобто представників ОДПУ. В 1933 р. у 24 республіках, краях і областях 30 % агрономів, 30 % комірників та представників інших сільськогосподарських професій було звинувачено в саботажі.

На ще вищому рівні «ворогів народу» вишукували серед працівників планових органів, науковців і навіть чиновництва. Кращі сільськогосподарські працівники були людьми високоосвіченими, мали багаторічний досвід, набутий ще до революції, і цілком природно, що серед них мало хто симпатизував більшовикам. Як ми зазначали, серед цієї групи учених старшого покоління найбільшим авторитетом користувався А.В. Чаянов. Більш зполітизована група, представники якої називали себе аграрними марксистами, мала своїм лідером Л.Н. Кріцмана. Протягом років два напрями займалися дещо різними дослідженнями без будь-якого антагонізму між собою.

«Культурна революція» природно скінчилася звільненням у 1929 р. з усіх посад і відлученням від наукової діяльності Чаянова та його послідовників. Групи Кріцмана, яка підходила до розв'язання селянської проблеми з позицій поступового розвитку, позбулися в 1932 р., коли в сільськогосподарських наукових установах на перших ролях опинилися погано освічені самозванці, що задовольняли партію своїми ортодоксально марксистськими поглядами, але були фактично неуками в сільськогосподарських питаннях.

Само собою зрозуміло, що «куркулі» та «підкуркульники» проникли в наркомат землеробства, Держплан, сільськогосподарські дослідницькі центри, Аграрний банк, лісову промисловість і т. д. У березні 1930 р. в Україні ДПУ заарештувало 21 такого діяча.

22 вересня 1930 р. 48 працівників наркомату торгівлі, включаючи заступника голови науково-технічної ради з питань сільського господарства та харчової промисловості, було засуджено за саботаж державних заготівель сільгосппродуктів. «Правда» надрукувала на двох сторінках їхні зізнання, їх звинувачували в «організації голоду та в служінні інтересам імперіалізму». Імперіалізм у цьому випадку репрезентувала англійська фірма по виробництву холодильного устаткування, яка організувала змову, щоб зірвати випуск холодильних установок в Росії з метою одержання контракту. Через три дні після винесення вироку усіх обвинувачених розстріляли.

З вересня 1930 р. оголошено про арешт дев'ятьох провідних економістів та інших відомих діячів, об'явлених «контрреволюціонерами-змовниками». Серед них — Громан, Чаянов, Макаров, Кондратьєв та ін. Усі вони безслідно зникли, хоча деяких знову публічно згадали, назвавши жертвами сфальсифікованого судового процесу («справа меншовиків» 1931 р.), на якому Громан фігурував як головний обвинувачений. Вони «призналися» в саботажі та в діяльності, спрямованій на підготовку іноземної інтервенції (нам удалося зібрати велику кількість доказів того, як добувалися їхні «зізнання»). Економічний аспект звинувачень проти них був просто абсурдним. Стверджувалося, що обвинувачені (деякі з них грали важливу роль у підготовці п'ятирічного плану) намагалися значно занизити виробничі плани, ігноруючи економічні можливості країни, щоб тим самим сповільнити темпи економічного розвитку. По суті, офіційна радянська статистика доводила, що обвинувачені