Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Джулія Кемерон

Митець, який перебуває у глухому куті, не знає, як почати з малесеньких кроків. Натомість, він мислить категоріями грандіозних страшних завдань: створити роман, художній фільм, моновиставу чи оперу. Коли ці великі завдання не лише не виконані, а до них навіть і не бралися, — митець називає це лінню.

Не називайте нездатність почати лінню. Називайте її страхом.

Страх — ось справжнє ім’я того, що турбує митця, який зайшов у глухий кут. Це може бути страх зазнати невдачі чи страх зазнати успіху. Найчастіше — це страх залишитися одному. Корені такого страху сягають у наше дитинство. Більшість митців у стані творчого заціпеніння намагалися стати творчими людьми всупереч бажанню чи раціональному розрахунку батьків. Для молодої людини такий підхід породжує неабиякий конфлікт.

Якщо ти вже наважився діяти наперекір цінностям власних батьків, то мусиш усвідомлювати, за що узявся. Ти не можеш просто стати творчою людиною. Раз ти вже наважився завдати своїм батькам стільки страждань, то мусиш стати генієм…

Батьки дійсно поводяться так, ніби їм дуже боляче, коли діти бунтують проти них. Назвіть себе творчою людиною — і вони неодмінно сприймуть це як протест. На жаль, сприйняття творчого життя як юнацького бунтарства стало нормою, і завдяки цьому будь-який прояв творчості містить ризик розлуки і втрати близьких людей. А оскільки творчі люди все-таки прагнуть досягти своїх цілей в мистецтві, вони почуваються винними.

Під тиском цього почуття провини вони вважають, що для того, аби виправдати свій протест, творчі люди зобов’язані стати великими митцями.

Тому, кому просто необхідно стати великим митцем, важко бути митцем узагалі.

Тому, кому просто необхідно створити великий витвір мистецтва, складно створити будь-що.

Навіть якщо вам складно почати, це зовсім не означає, що вам не вдасться закінчити. Це означає, що вам може знадобитися допомога — допомога вищих сил, вірних друзів та ваша власна. Перш за все потрібно дати собі дозвіл почати з малого і просуватися вперед малесенькими кроками. За такі кроки ви повинні себе якось винагороджувати. Ставлячи перед собою величезні цілі, ми породжуємо у собі величезний страх, який призводить до відкладання творчого процесу на потім, і ми помилково називаємо це лінощами.

Не називайте відкладання на потім лінню. Називайте це страхом.

Страх — це те, що заводить митця у творчий глухий кут. Страх того, що у вас не вийде. Страх не закінчити роботу. Страх зазнати невдачі і страх зазнати успіху. Страх почати взагалі. Існують лише одні ліки проти страху. Ці ліки — любов.

Використовуйте любов, щоб лікуватися від страху.

Перестаньте кричати на себе. Ставтеся до себе лагідніше. Не називайте страх чимось іншим.

Ентузіазм

«Напевно, щоб бути творчою людиною, потрібна сувора самодисципліна», — часто кажуть люди, які мають найкращі наміри і які самі не є митцями, хоча насправді хотіли б ними бути. Яка неймовірна спокуса! Вони пропонують нам милуватися собою перед натовпом прихильників, граючи роль героя-спартанця, — яка абсолютно не відповідає дійсності.

Нам, митцям, налаштовуватися на армійську дисципліну небезпечно. Спершу дисципліна може виявитися ефективною, проте довго це не триватиме. За своєю природою дисципліна передбачає захоплення собою. (Уявляйте її як батарейку — працює, але вистачає її ненадовго.) Ми захоплюємося собою: «Ой, які ж ми хороші і дисципліновані!». Саме дисципліна, а не потік творчості, стає нашою метою.

Та наша частина, якій найкраще вдається творити, це зовсім не безвідмовний автомат, який живиться силою волі і, про всяк випадок, запасним двигуном гордості. Такий механізм працює тільки завдяки силі волі. Ви знаєте, що я маю на увазі: прокидатися на світанку з армійською точністю, віддавати честь письмовому столу, мольберту, дошці для начерків…

Тривала творча діяльність вимагає від митця більшого, аніж дисципліни, — вона радше вимагає ентузіазму. Ентузіазм — це не емоційний стан. Це духовна самовіддача і разом з тим радісне підпорядкування творчому процесу, а також визнання того факту, що творчість існує всюди навколо нас.

Ентузіазм (з грецької «наповнений Богом») — це невичерпне джерело енергії, яке наповнюється від потоку самого життя. Ентузіазм викликає гра, а не праця. Наш митець насправді нічим не схожий на вимуштруваного солдата, він радше дитина всередині нас, друг, з яким ми завжди можемо погратися. І, як завжди буває з такими друзями, саме радість, а не обов’язок, уможливлює тривалу міцну дружбу.

Звісно, цілком ймовірно, що наш митець прокидатиметься на світанку, щоб у ранковій тиші привітатися з друкарською машинкою або мольбертом. Але це радше пов’язано з дитячою любов’ю до таємничих пригод, аніж із суворою дисципліною. Те, що іншим може здатися дисципліною, насправді лише домовленість з нашою творчою дитиною зустрітися і пограти: «Завтра о шостій ранку я тебе чекаю, і разом ми побавимося з цим сценарієм, картиною, скульптурою…».

Нашу творчу дитину найпростіше переконати попрацювати, якщо подати роботу як гру. Малювати — це так весело. Шістдесят загострених олівців — це так радісно і втішно. Багато письменників відмовляються від комп’ютера заради затишного дружнього клацання друкарської машинки, яка постукує, наче копита поні. Багато хто робить наступний висновок: щоб робота йшла успішно, робоче місце насамперед повинне бути ігровим майданчиком.

Малюнки динозаврів, дешеві іграшки, мініатюрні гірлянди, чудовиська з пап’є-маше, кристалики-дармовиси, букет квітів, акваріум…

Хай би яким привабливим вам не видавався образ чистої та прибраної чернечої келії як майстерні істинного митця, реальні робочі умови можуть виявитися значно безладнішими. Більшість дітей неабияк знудилися б у порожній і безбарвній кімнаті. Наша творча дитина — не виняток.

Пам’ятайте, що мистецтво — це процес, і цей процес повинен приносити задоволення. А вислів «ціллю прибуття завжди є сама подорож» можна розуміти так: наша творча робота — це наше творче начало, яке грає на полі часу. У самому серці цієї гри — таємниця радості.

***