Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза

правом. Адже цивільне право залежить тільки від її рішення. Природне ж право залежить від законів природи, які пристосовані не до релігії, яка має на увазі тільки людську користь, а до універсального порядку природи, тобто до вічного рішення Бога, нам не відомого. І це, певно, дещо невиразно розуміли деякі автори, а саме ті, які твердять, що людина може грішити, звичайно, проти даної в одкровенні волі Бога, але не проти його вічного рішення, яким він усе наперед визначив.

Коли б тепер хто запитав: а що, якби верховна влада звеліла робити щось проти релігії й послуху, який ми обіцяли Богові в чітко вираженому зобов’язанні? Божественного чи людського повеління слід слухатися? Але оскільки про це я далі говоритиму докладніше, то тут скажу тільки коротко: Бога слід слухатися передусім, коли маємо відоме і безсумнівне одкровення. Але оскільки відносно релігії люди зазвичай більш за все помиляються і, дивлячись на різницю духовних обдаровань, вигадують багато чого з не меншою запопадливістю; як більш ніж достатньо свідчить досвід, безумовно, що якби ніхто не зобов’язувався на основі права слухатися верховної влади в тому, що, на його думку, стосується релігії, тоді й право країни залежало б від різного судження і настрою духу кожного. Бо ніхто не зважав би на це право, якби думав, що воно встановлене проти його віри і забобону, і, отже, кожний міг би під цим приводом зважитись на все. А оскільки це означало б повне порушення права країни, то звідси випливає, що верховній владі, на якій тільки й лежить як за божественним, так і за природним правом обов’язок дотримувати і зберігати права держави, належить верховне право встановлювати стосовно релігії все, що б вона не вирішила, і що, згідно з даною їй обіцянкою, яку Бог велів усіляко дотримувати, всі зобов’язані слухатися її рішень і наказів стосовно релігії.

Якщо ж ті, хто володіє верховною владою, погани, то з ними або не слід ні про що домовлятися, але краще наважитись перетерпіти крайнощі, аніж передати їм своє право. Чи якби [люди] уклали договір і перенесли на них своє право, то, позбувшись через це права захищати себе і релігію, вони були б зобов’язані слухатися їх і зберігати вірність, або їх могли б змусити до цього. Виключається лише той, кому Бог у певному одкровенні обіцяв особливу допомогу проти тирана, або той, кого він особисто захотів би звільнити [від обов’язку]. Так, ми бачимо, що зі стількох юдеїв, що були у Вавилоні, тільки троє юнаків, які не сумнівалися в допомозі Божій, не схотіли слухатися Навуходоносора53, решта ж, виключаючи ще Даниїла, що його сам цар вельми шанував, без сумніву, слухалися, присилувані правом, думаючи, можливо, в душі, що вони за рішенням Бога були віддані цареві і що цар володіє верховною владою та зберігає її за божественним приписом. Навпаки, Елеазар54, коли вітчизна ще сяк-так трималася, хотів дати приклад стійкості своїм співвітчизникам, щоб вони, наслідуючи його, краще перетерпіли все, аніж погодились перенести на греків своє право і владу, і все випробували, аби не бути змушеними перейти до поганської віри. Це і щоденним досвідом потверджується. Адже ті, хто володіє християнською державою, не вагаються укладати для більшої її безпеки союз із турками й поганами і наказують своїм підданим, які вирушають туди на проживання, не допускати при виконанні якихось побутових чи божественних церемоній більшої свободи, аніж обумовлено текстом договору або ніж та держава допускає, як про це засвідчує договір голандців з японцями, про який ми вище говорили.

Розділ XVII. Показується, що ніхто не може передати всього верховній владі і що в цьому немає необхідності. Про державу гебреїв: якою вона була за життя Мойсея, якою після його смерті до обрання царів, і про її переваги. і, нарешті, про причини, чому теократія мала загинути і майже не могла існувати без чвар

Наведене в попередньому розділі міркування про право верховної влади над усім і перенесення на неї природного права кожного добре узгоджується з дійсністю, і дійсність могла б бути так влаштована, щоб вона дедалі більше наближалася до нього. Однак завжди і всюди воно багато в чому неодмінно залишиться чисто теоретичним. Бо ніхто не буде в змозі колись перенести на іншого свою могуть, а отже, і своє право так, щоб перестати бути людиною. І ніколи не буде існувати якась така верховна влада, яка могла б виконати все так, як вона хоче. Бо даремно наказувати підданому ненавидіти того, хто прив’язав його до себе благодіянням, любити того, хто вчинив йому шкоду, не ображатися на кривди, не бажати звільнення від страху та багато чого подібного, що неодмінно випливає із законів людської природи. І я думаю, що й сам досвід вельми чітко показує це, бо ніколи люди не відмовлялися настільки від свого права і не передавали іншому своєї могуті настільки, щоб їх не боялися ті самі, які одержали їхні право й могуть; і щоб уряд не відчував небезпеки від громадян, хоч і позбавлених свого права, більше, ніж від ворогів.

І, звичайно, якби люди могли бути позбавлені свого природного права до такої міри, що надалі вони нічого не могли б робити проти волі тих, хто заволодів верховним правом, тоді цілком безкарно можна було б царювати над підданими найжорстокішим чином. Я думаю, що це нікому й на думку не може спасти. Тому слід допустити, що кожний зберігає при собі зі свого права багато чого залежного, таким чином, тільки від його рішення, а не від чийого іншого. Однак, щоб правильно зрозуміти, до яких меж простягаються право і влада уряду, треба зауважити, що влада уряду полягає, власне, не в тому, що він може примушувати людей страхом, але абсолютно у всьому, за допомогою чого він може примусити людей слухатися його наказів. Бо не основа послуху, а [сам] послух робить людину підданим. Оскільки, на якій би підставі людина не вирішила виконувати накази верховної влади — чи тому, що вона боїться покари, чи тому, що вона чекає чогось від того, чи тому, що любить вітчизну, чи під впливом якогось іншого афекту, — вона однаково вирішує за своїм власним розумінням і тим менше діє за наказом верховної влади.

Отож із того, що людина робить щось за власним розумінням, не слід враз робити висновок, що вона діє зі своєї волі, а не з волі уряду. Справді, оскільки людина і в тому випадку, коли її зобов’язує любов, і в тому, коли страх примушує її уникати зла, завжди діє за власним розсудом і рішенням, то, питається, якби не було ніякого уряду і ніякого закону над підданими, чи це право неодмінно поширювалося б на все, чим можна змусити людей наважитись поступитися уряду? Таким чином, підданий чинить з волі уряду, а не зі своєї власної, у всьому, що робить згідно з наказом верховної влади, — чи буде зобов’язаний до того любов’ю, чи змушений страхом, чи (що, звичайно, частіше) внаслідок поєднання надії і страху, чи з чемності, яка