Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза
І якщо, крім того, ми звернемо увагу на благочестя й релігію, то побачимо на додачу, що ніхто, наділений владою, не може, не чинячи злочину, виконати обіцянку на шкоду своїй державі. Бо всяку обіцянку, яка, на його погляд, загрожує шкодою його державі, він може виконати, тільки порушуючи дане підданцям слово, яке, однак, його найвищою мірою зобов’язує і яке зазвичай обіцяють зберегти вельми свято. Далі, ворогом є всякий, хто живе поза країною і не визнає влади країни ні як союзник, ні як підданий. Адже ворога державі витворює не ненависть, а право. І право країни над тим, хто ні за яким договором не визнає її влади, є те саме, як і над тим, хто заподіяв шкоду. Тому вона може змусити його, згідно з правом, чи до підданства, чи до союзу всяким способом, яким вона буде в змозі його [примусити]. Нарешті, злочин образи величності має місце тільки в середовищі підданих, чи громадян, які через мовчазне чи виражене зобов’язання все своє право перенесли на державу, і [тому] мовиться, що такий злочин вчинив той підданий, який намагався якимось способом заволодіти правом верховної влади чи передати його іншому. Кажу «намагався», тому що якби визнавати винними належало тільки після вчинення злочину, то після присвоєння права чи передачі його іншому в більшості випадків державі пізно було б думати про це.
Потім, кажу, байдуже, «хто яким способом намагається заволодіти правом верховної влади», оскільки не визнаю ніякої різниці в тому, чи випливала з цього лише очевидна шкода, чи прибуток для всієї держави. Бо, хоч би з яких міркувань він робив замах на владу, він ображає величність і згідно з правом засуджується. Це, принаймні на війні, за визнанням усіх, робиться з повним правом. А саме: якщо хто не зберігає своєї позиції, але без відома полководця наступає на ворога, то хоча б він чинив справу і з добрим наміром, але самовільно, і переміг ворога, він однак, згідно з законом, засуджується на смерть, тому що порушив клятву і право полководця. Щоправда, не всі однаково чітко бачать, що всі без винятку громадяни завжди підкоряються цьому праву. Підстава, однак, [в обох випадках] цілком та сама. Справді, оскільки держава повинна зберігатися й управлятися тільки за рішенням верховної влади і було домовлено, що це право належить тільки їй, то відтак, якщо хто за своєю тільки волею і без відома верховної влади почав виконувати якусь громадську справу, то хоча б із цього й випливала безумовна користь для держави, однак, як ми сказали, він порушив право верховної влади й образив величність і згідно з правом гідно карається.
Тепер, щоб усунути всяке непорозуміння, залишається відповісти на питання: чи не явно суперечить божественному праву, яке походить з одкровення, те, що ми вище стверджували, а саме: що кожний, хто не користується розумом і живе в природному стані, згідно з законами бажання і внаслідок найвищого права природи, не стоїть у явній суперечці з даним в одкровенні божественним правом? Справді, оскільки, згідно з божественним Заповітом, безумовно всі (чи користуються вони розумом, чи ні) однаково зобов’язані любити ближнього, як самого себе, то ми, отже, не можемо, не порушуючи права, заподіяти шкоду іншому і жити тільки за законами бажання. Але ми легко можемо відповісти на це заперечення, якщо тільки ми заглибимось у природний стан, бо він і за природою, і за часом передує релігії. Адже ніхто від природи не знає, що він зобов’язаний якимось послухом Богові, і навіть за допомогою якогось міркування не може прийти до цього, але кожен може спізнати це тільки через одкровення, потверджене знаменнями. Тому до одкровення ніхто не зобов’язується божественним правом, якого він не може знати. І тому природний стан не треба змішувати зі станом у релігії, але про нього треба думати, як про стан без релігії і Закону, а отже, й без гріха і несправедливості, як ми вже розвинули і потвердили це авторитетом Павла.
І природний стан мислиться нами як існуюче до божественного права, даного одкровенням, і без нього не тільки стосовно незнання, але й стосовно свободи, в якій усе родиться. Адже, якби люди від природи були зобов’язані божественним правом чи якби божественне право було правом природним, то зайве було б Богові укладати договір із людьми та зв’язувати їх обов’язком і присягою. Тому, безумовно, слід припустити, що божественне право почалося з того часу, з якого люди вираженим зобов’язанням обіцяли Богові слухатися у всьому. Цим вони ніби відмовилися від своєї природної свободи і своє право перенесли на Бога, подібно до того, як, ми говорили, чиниться в громадянському побуті. Але про це я далі буду розмірковувати докладніше. Але можна ще заперечити, що верховна влада зобов’язується цим божественним правом нарівні з підданими, а тим часом ми сказали, що вона утримує і природне право і що ним по праву все дозволено. Тому для повного усунення цих труднощів, які виникають не так стосовно природного стану, як стосовно природного права, я кажу, що в природному стані кожний зобов’язується жити, керуючись відвертим правом, на тій же підставі, на якій він зобов’язується жити за вказівкою здорового глузду, а саме: тому що це йому корисніше і необхідне для спасіння. Якби він не захотів цього, то йому загрожувала б небезпека. І, отже, він зобов’язаний жити тільки за власним рішенням, а не за рішенням іншого, і не зобов’язаний визнавати будь-якого смертного ні за суддю, ні за того, хто карає згідно з правом релігії.
І я стверджую, що верховна влада зберегла це право. Boнa, звичайно, може питати поради у людей, але не зобов’язана визнавати суддею нікого і ніякого смертного, крім себе, — тим, хто карає за будь-чиє право, виключаючи пророка, який навмисне буде посланий Богом і який потвердить це переконливими знаменнями. Але й навіть тоді вона змушена визнати суддею не людину, а самого Бога. Якщо ж верховна влада не захоче слухатися Бога в його відвертому праві, то їй від цього загрожують небезпека і шкода навіть при відсутності протиріччя з якимось цивільним чи природним
