Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

р. у Львові, зібрати не вдалося, сама ідея його проведення свідчила про пошуки діалогу Русі з Руссю. Для поміркованих кіл вихід бачився у створенні спільного патріархату в Києві, номінально залежного не від Константинополя, а від Рима (з таким проектом універсальної унії, зокрема, восени 1635 р. виступив волинський воєвода князь Адам Санґушко, a в 1645 р. – православний митрополит Петро Могила). Однак пасивність (a почасти й відверта протидія) Римської курії, не зацікавленої у створенні альтернативних церковних структур, не сприяла реалізації цих задумів. Безініціативність наступників Рутського, який помер 1637 р., a далі смерть самого Могили (1 січня 1647 р.) і початок козацької революції зробили з проекту універсальної унії свого роду музейний експонат, покликаний засвідчити, що обидві сторони врешті-решт усвідомили розкол Руської церкви як зло, котрого можна позбутися, лише йдучи на взаємні поступки.

Православна церква після легалізації 1632 р. власної ієрархії вступила в смугу незнаного доти піднесення. Окрім об'єктивної причини – підтримки більшістю руського суспільства, за цим стояв і суб'єктивний чинник – особистість Київського митрополита 1632–1647 рр. Петра Могили. З латиномовної епітафії невідомого автора, складеної на смерть митрополита, добре видно масштаби цієї фігури в очах сучасників:

Цей ось владика в покорі держав за життя всіх русинів…

Петро Могила народився в другій половині 1590-х років в родині молдавських господарів (престол займали почергово його дядько Єремія, 1595–1606, та батько Симеон, 1606–1607). Через чотирьох дочок господаря Єремії, своїх двоюрідних сестер, був посвоячений з найпомітнішими родинами Речі Посполитої, у тому числі руськими княжими: Раїна Могилянка взяла шлюб з князем Михайлом Вишневецьким, a друга, Катерина, була видана за князя Самійла Корецького. Після повернення з освітньої мандрівки, не плекаючи надій повернути втрачений Могилами трон, вступив на службу до польського короля і брав участь у битві з турками 1621 р. під Хотином. Проте військова кар'єра не вабила молдавського аристократа, a тим часом після смерті Захарії Копистенського звільнився один з найпрестижніших у православній ієрархії пост – архімандрита Києво-Печерського монастиря. Тож у 1627 р., ще навіть не прийнявши чернечого постригу, Могила був обраний архімандритом, a в листопаді 1632 р. став першим главою офіційно відновленої Руської православної церкви.

Після десятиліть гнаності і ледве не підпілля на чолі Київської митрополії опинилася людина династичного роду, рівна серед рівних у колі перших осіб держави. Ця обставина не могла не відлунити сплеском ентузіазму, трактуючись як щасливий знак, символ повернення втраченої величі й слави. "През тебе прагнеш Русь направы",[32] – звертаються до Могили, вітаючи його з вступом у сан, типографи Лаврської друкарні в панегірику "Евфонія веселобрмячая". Могила прийшов до митрополичого престолу, за авторською образністю, по ріках сліз… по смутних плачах, але тепер усе позаду. Немов біблійний щит, він стане обороною руських прав, і Русь врешті заживе в спокої, бо Могила усе добре справить, добре направить.

Встановлення миру серед пастви новий митрополит дійсно досяг, a водночас піддав направі і церковне життя, запровадивши ряд нововведень, що внутрішньо зміцнили Руську церкву. Його реформи виразно перегукуються з тими, котрі наприкінці XVI ст. оздоровили латинський церковний світ. Як і там, в їх основу були покладені два основні принципи: зміцнення внутріцерковної дисципліни і формування нового покоління церковнослужителів – більш освічених, енергійних і підготовлених до пастирських обов'язків. Останній меті підпорядковувалися освітні новації, започатковані Києвом, про які ширше йтиметься далі. Що ж стосується суто церковного життя, то одним з найважливіших досягнень стала стандартизація літургії і затвердження у 1646 р. нових обов'язкових літургічних правил, відомих під назвою Требника Могили. Київський Требник,[33] величезний фоліант обсягом близько півтори тисячі сторінок, уперше в історії Руської церкви виданий Лаврською друкарнею в 1646 р., був укладений самим Петром Могилою. Готуючи його, митрополит здійснив масштабну редакційну роботу по відбору пастирських чинів зі слов'янських і грецьких текстів, які він доповнював перекладами з латинського ритуалу, коли відповідного тексту бракувало, a частину склав сам. Одночасно для освітніх потреб ним же був підготовлений перший православний катехізис з тлумаченням основних положень віри, обговорений 1640 р. на синоді в Києві та 1642 р. на соборі в Яссах, a після схвалення чотирма патріархами Грецького обряду видрукуваний 1645 р. в Києві.

Із загальним річищем католицької реформи, яка започаткувала оновлення традиційного християнства після Тридентського собору, перегукуються і заходи, спрямовані на "націоналізацію" православ'я (саме так з кінця XVI ст. "націоналізувалися" польська, чеська та інші церкви Римського обряду). Цій меті служило піднесення культу регіональних реліквій та ікон, почитання власних святих, використання місцевого християнського фольклору тощо. За Могили було проведене в життя цілеспрямоване коло заходів, які наповнювали живим змістом релігійну свідомість християнина-українця, надаючи їй конкретної достовірності завдяки близькості об'єкту поклоніння – святого, ікони, чуда, храму. Так, у Лаврській друкарні у 1635 р. був виданий "Патерикон", твір одного з найближчих соратників Могили Сильвестра Косова з житійними новелами про печерських святих, у 1638 р. – "Тератургема" Афанасія Кальнофойського з описом чуд, пов'язаних з Києво-Печерським монастирем, a в 1643 р. Могила урочисто канонізував усіх Печерських угодників, понад сто мощей яких спочивало в печерах. Цього ж року з'явився друком і текст молебну з поминанням небесних заступників українського народу – святих, в Малой Россіи просіявших.

Під дещо ширшим кутом зору варто оцінити й ініціативу митрополита у проведенні (головним чином за його власний кошт) масштабних реставраційних робіт у Києві, що повернули з темряви підземної, як тоді писали, Десятинну церкву, Софійський собор, Трисвятительську церкву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Ці споруди, пов'язані з минулим княжої Русі, для людей того часу були не архітектурними пам'ятками, a матеріальним символом ідеї, задля якої будувалися. Відновлення княжих святинь, унаочнюючи безперервність традицій, перетворювалося на потужну ідеологічну акцію (недарма саме в цей час вперше фіксується повір'я, що доки в Святій Софії стоїть Непорушна Стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ).

У цьому контексті несподіваного ракурсу набувають роздуми Петра Могили над постаттю ідеального володаря, засвідчені в кількох написаних ним передмовах і посвятах лаврських видань. Для західноєвропейських мислителів ця проблема була заледве не банальною, коли судити з кількості праць, їй присвячених, однак на українському ґрунті вона прозвучала вперше саме в інтерпретації Могили. I хоча особистий філософський вклад митрополита тут вельми скромний і зводиться до переказування ідеї автократії, тобто верховенства світської влади мудрого правителя над владою церковною, явище це можна вважати досить сиптоматичним. Проте передчасна раптова смерть Могили поставила крапку на його планах, коли б такі справді снувалися.

* * *