Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

перша справжня війна Корони Польської з козаками. Шаула та решта запорозьких ватажків були страчені того ж літа у Львові, a Наливайка після слідства, що тривало майже рік, скарали на смерть у Варшаві 11 квітня 1597 р., застосувавши звичайне для тих часів покарання державних злочинців – четвертування. Згодом поширилася легенда, нібито козацького гетьмана ляхи спалили у спеціально зробленому для цього мідному бикові. Як переконливо довів Іван Франко, ця легенда спиралася на грецькі перекази про жорстокість аґриґентського тирана VII ст. до н.е. Фаларіда і була збірним витвором похмурої фантазії людей середини XVII ст. Описуючи смерть Наливайка, хроніст Йоахим Бєльський резюмував: "Була то особа красна, до того ж і воїн не останній…".

* * *

Перший же після розгрому повстання сейм 1597 р. оголосив козаків військовими злочинцями і ворогами держави (perduelles et hostes patriae), a гетьману доручив винищити їх до останку. Нездійснимість цієї ухвали, як і багатьох пізніших схожого змісту, витікала з тієї цілком очевидної причини, що козаччина вже переросла межі урядового контролю, просякнувши все українне життя. Доки влади пробували репресіями збити верхівку айсберга – збройні свавільні купи, непомітно розширювалося козацьке землеволодіння – підґрунтя значного, себто старовинного спадкового козацтва. Цей сповнений самоповаги прошарок був переконаний, що його незалежність оплачена податком крові й вірною службою королю, a будь-який наступ на неї розцінював як замах на вищу справедливість. Значні козаки вже на зламі XVI–XVII ст. володіли розлогими маєтками на межі з Диким Полем, безстрашно засновуючи свої хутори та пасіки праві на шляхах татарських. В цілому ж дослідники за матеріалами двох урядових ревізій (1616 і 1622 рр.) нараховують у степовій частині України близько 9-10 тис. козацьких дворів, тобто щонайменше 50–60 тис. осіб, які жили на козацькому праві, аж ніяк не поділяючи урядового погляду на себе як на ворожу суспільству аномалію.

Знаючи це, сама влада у військовій скруті раз по раз заплющували очі на потенційну небезпеку опертя на такого вибухонебезпечного помічника, як козаччина. Впродовж перших десятиліть XVII ст. Річ Посполита була втягнута у три війни – зі Швецією, Росією і Туреччиною, a козаки складали боєздатне і, що головніше, дешеве військо (наприклад, утримання 6 тис. козаків обходилося дешевше, ніж 600 найманих піхотинців). Тож слідом за репресивними ухвалами йшли чергові набори до козацьких загонів (як, приміром, у 1600 та 1601 рр.), що фактично знову й знову поновлювало легальне становище Запоріжжя. Козацька проблема розлого дебатувалася на сеймових засіданнях, але це не впливало на реальне становище, де конкретні заходи обмежувалися погрозливими деклараціями, a паралельно козацька зброя використовувалася під тиском військово-політичної кон'юнктури.

Щодо самих козаків, то усвідомлення ними власної сили прямо перегукувалося зі збільшенням обсягу послуг, які Військо Запорозьке надавало Речі Посполитій. Великі загони реєстровиків під проводом Самійла Кішки успішно воювали під час польсько-шведської війни в Лівонії у 1601–1602 р., a невдовзі широким полем козацької активності стали події так званої Московської смути і наступної за нею польської інтервенції до Російської держави. Поштовхом до них, як відомо, стала поява у 1602 р. у Києво-Печерському монастирі загадкової особи, що видавала себе за царевича Дмитрія, сина Івана Грозного (Самозванець увійшов до історії під іменем Лжедмитрія I). Оголосивши себе перед архімандритом Єлисеєм Плетенецьким царським сином, Самозванець за рекомендацією останнього був переправлений до Острога шукати підтримки князів Острозьких, a не діставши її, навесні 1603 р. перейшов до двору іншого православного магната – князя Адама Вишневецького. Останній представив його королю і почав організовувати коаліцію пограничних магнатів, які з власними почтами, здебільшого козацькими, восени 1604 р. вирушили у війську царевича здобувати московський престол. Найімовірніше, за посередництвом князя Адама наприкінці 1603 – на початку 1604 р. Лжедмитрій відвідав Запорозьку Січ, заручившись допомогою низовиків. Тож у його табір під Чернігів у листопаді 1604 р. прибуло близько 7 тис. козаків, які разом з донським козацтвом склали основне ядро війська. Пізніше до царевича приєдналося ще до 10 тис. запорожців, які лишилися з ним навіть після того, коли більшість магнатських почтів повернулася на батьківщину.

Бачимо козаків і в загонах другого самозванця – Лжедмитрія II (1607–1610), a у війську короля, яке облягало 1609 р. Смоленськ, їх нараховувалося взагалі до 50 тис. У московській кампанії 1611–1613 рр. лише на офіційній королівській службі значилося 30 тис. козаків, a у відділах, які гетьман Петро Сагайдачний 1618 р. повів на Москву, щоб визволити з Тушинської облоги королевича Владислава, їх було близько 20 тис. Власне, успіхам козацької зброї (a особливо Сагайдачного в кампанії 1618 р.) Річ Посполита зобов'язана Деулинським перемир'ям 1618 р., згідно з яким вдалося повернути втрачені свого часу Смоленськ, Чернігів та Сіверщину.

Найпереконливіше козаки довели свою потрібність Речі Посполитій у Хотинській війні 1621 р., коли у відповідь на безперервну козацьку партизанщину та польські втручання у молдавські справи турецька армія під проводом самого султана Османа III рушила завойовувати Лехістан. Грізна армада зі 150-тисячного регулярного війська (не рахуючи татарської кінноти та допоміжних відділів), у липні 1621 р. перейшла Дунай. Наприкінці серпня вона вже стояла навпроти армії короля під Хотином, загрожуючи роздавити її 35 тис. вояків самою тільки масою. В останню мить перед початком боїв до коронних відділів приєдналося 41,5 тис. козаків, зібраних після тривалих переговорів з Жиґимонтом III і очолених Сагайдачним. Цікаво зауважити, що напередодні походу султан теж засилав на Запоріжжя своїх шпигунів, намовляючи до союзництва й обіцяючи опіку автономній козацькій окрузі зі столицею в Києві або Кам'янці-Подільському. Кровопролитні бої, головний удар яких прийняли козацькі формування, тривали протягом усього вересня, аж доки 8 жовтня не був укладений мир на умовах quo ante bellum (як до війни).

Хотинська війна стала апогеєм козацької слави в Речі Посполитій: козаків порівнювали з античними взірцями доблесті й патріотизму, називаючи головними рятівниками спільної вітчизни від ісламської армади. Вірменський хроніст з Кам'янця-Подільського, сучасник подій, писав: "Якби козаків не було (під Хотином), один Бог знає, чи не були б поляки знищені за три-чотири дні". Проте братерство зброї, яке з'єднало козаків з польськими вояками в боротьбі проти спільного ворога, втрималося недовго. Смерть Петра Сагайдачного 10 квітня 1622 р. від рани, одержаної у Хотинській кампанії, прискорила спалах ворожнечі, притлумлюваної доти дипломатичними талантами козацького гетьмана.

Боротьба зa самоутвердження.

Козацькі війни 1625–1638 рр.

Петро Конашевич-Сагайдачний був оспіваний на власному похороні в урочистих, хоча й незграбних віршах спудеїв київської братської школи як славний рицер і правий гетьман, достойний несмертельної слави, яка в мовчанню нікгди (ніколи) не зостане, поки Дніпро з